Робота
у виконкомі для нього – обов’язок
— Нещодавно ви стали членом міськвиконкому. Як сприйняли нову ділянку роботи?
— Я не заперечував, коли мою кандидатуру до складу виконкому запропонували міська та обласна організації Партії регіонів. Думаю, що робота у цій структурі дасться легко, бо в партії я займаюся організаційними питаннями. Водночас зможу доносити до членів міськвиконкому проблеми, на які найчастіше скаржаться громадяни. Цю роботу сприймаю як обов’язок.
— Юрію Святославовичу, ви три роки працювали заступником голови Рівненської ОДА з гуманітарних та соціальних питань. Хотіли б знову повернутися у владу?
— Так, бо залишив дуже багато нереалізованих проектів. Зокрема, мав ідею відкрити банківський рахунок для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, яким майже не допомагає територіальна громада. На цей рахунок місцеві благодійники могли би перераховувати кошти. Зі свого боку, держава пішла б на поступки — зменшила податки чи забезпечила пільгове кредитування. Кошти постійно накопичувалися б, а коли дитина стала повнолітньою — одержала б картку з певною сумою. Вона знала б, що цей стартовий капітал подарувала рівненська громада. Втім, щоб втілити цю ідею, необхідно прийняти відповідні законопроекти у парламенті.
— Яку особливість відзначите у команді Миколи Сороки?
— Висока відповідальність за кінцевий результат. Ставилися доручення конкретним виконавцям, яких жорстко контролювали. У Миколи Сороки панувала сувора дисципліна.
— Як сприйняли прихід “помаранчевої” влади?
— Після третього туру виборів Президента зустрівся з Василем Червонієм у студії місцевого телеканалу. Він з собою приніс помаранчеву ялинку та поставив у кадрі. Я відразу заперечив, бо як ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС пам’ятаю, коли від радіації хвойний ліс став помаранчевим. Під час програми сказав, що знову прийшла біда…
Цілими днями ходив на допити
— Ви очолювали виборчий штаб провладного кандидата на Рівненщині. Чи зазнали переслідувань після поразки?
— На ім’я Генерального прокурора України троє народних депутатів від Рівненщини — Василь Червоній, Сергій Олексіюк і мій однокашник з інституту Юрій Ширко — написали звернення про фальсифікацію виборів в області. За фактом відразу порушили кримінальну справу. Думаю, слідчим важко працювалося, бо згори постійно задавали питання: “Чого так довго тягнете?” Мене врятувало те, що представник ОБСЄ Мод Йоханссон вручила офіційні дані моніторингу трьох турів виборів, де вказувалося про відсутність грубих порушень на Рівненщині. Вона також погодилася виступити свідком у цій справі. Тож, коли слідчим надав оригінали звіту ОБСЄ, справу відразу закрили. Хоча під час розслідування за мною постійно стежили. Іноді хлопцям в автомобіль, який стояв поруч з будинком, приносив каву. На допити ходив цілими днями, але зауважу — з боку правоохоронців жодного разу не відчув упередженого чи зверхнього ставлення.
— У січні 2007 року стали народним депутатом за списками Партії регіонів. У це багато хто не вірив…
— Коли обговорювали першу п’ятірку списку на виборах у 2006 році до облради, то виходило, що перші три місця займають колишні заступники Миколи Сороки. Тоді я запропонував, щоб моє ім’я поставили п’ятим. Василь Берташ категорично заперечив. На це я відповів, що в обласній раді затримаюсь ненадовго, бо стану народним депутатом. Це всі зустріли сміхом, бо тоді Кічатий займав 205 місце у списку до парламенту. Проте я цьому вірив, адже знав — думка матеріальна. Зрештою, народним депутатом попрацював неповний рік. За цей час виступив співавтором чотирьох законопроектів (один з них затвердили) та восьми постанов Верховної Ради.
“Я не дурніший за спікерів”
— Як себе почували у статусі обранця?
— Дуже цікаво працювати в комітетах. Я відчував, що можу себе реалізувати. У роботі депутата все залежить від тебе — якщо хочеш, то зможеш. Можливості досить великі, тому не вірю тим людям, які кажуть, що не мають змоги допомогти в тому чи іншому випадку.
— Коло знайомих розширилося?
— Для себе зрозумів, що не дурніший за людей, які в якості спікерів постійно виступають на різних телевізійних програмах країни. Одержав змогу переймати досвід. Сподобався стиль роботи Юрія Мірошниченка, який предметно працює над кожним питанням. Здивувало те, що в комітеті всі дружно працюють незалежно від партійної приналежності. Натомість коли йде процес узгодження голосування, то люди різко змінюються. Все-таки багато що залежало від політичної вказівки.
— А ви голосували всупереч вказівкам згори?
— На засіданні фракції, коли обговорювали гострі питання, кожному депутату давали можливість висловитися. Потім вирішували, як голосувати, але всі знали — кожен може віддати голос на свій розсуд.
Наскоком ми не затверджували жодного рішення. Тому мені не подобається вислів Арсенія Яценюка “кнопкодави”. На засіданні фракції узгоджувалися всі питання. Проте існували політичні рішення фракції, де мусив підкоритися, бо за її списками став депутатом.
— Своїми друзями вважаєте однопартійців?
— Так, але не тільки їх, а й всіх, хто зі мною працював. Найбільш вірні друзі — це мої батьки та брати, моя родина.
Театр проміняв на дружину
— Це правда, що двічі відмовилися від кар’єри актора?
— Після закінчення школи пройшов творчий конкурс у Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Проте документи забрав, бо дівчина, з якою планували там разом вчитися, подала документи в інший навчальний заклад.
Друг дитинства запропонував втупити у “водний” інститут. Я подумав, що це романтично, бо відразу згадав слова відомої пісні “По морям, по волнам”. Лише після здачі третього екзамену зрозумів — у майбутньому стану меліоратором.
— Не шкодуєте, що відмовилися від кар’єри актора?
— Я не пропав, бо відразу потрапив у Студентський театр естрадних мініатюр, який діяв на механічному факультеті. Згодом очолив цей колектив. Сьогодні переглядаю виступи “Студії 95 квартал” і думаю, що ми не гірше виступали б, якби мали такі можливості реалізувати себе. Нам усе доводилося робити самостійно — сценарії, друк запрошень. Проте театр завжди збирав аншлаг.
— Але доля вас знову зваблювала стати актором…
— На п’ятому курсі, коли готувався до державних іспитів, прийшло запрошення з Ленінградського інституту театру, музики та кінематографії. Пропонували скласти творчий конкурс і вчитися в школі відомого режисера Рубена Агамірзяна. Мене викликали в деканат і питають, чи поїду. “А як же державні спити?” Мене заспокоїли: “Якщо поїдеш, то дамо відстрочку”. Я поїхав і поступив. Мене дуже запрошували, казали, що повинен навчатися на актора.
— Такий шанс випадає раз у житті. Чому його не використали?
— Тоді вже мав дружину Тетяну, яка ще навчалася у “водному” інституті. Вона відразу попередила: “Якщо поїдеш у Ленінград, знай: актори — це “специфічна” когорта людей”…
Нині прийшло усвідомлення, що політик без акторських здібностей не зможе себе реалізувати. Політики — це ті ж актори, які намагають сподобатися чи перевтілитися в певний образ. Утім, після п’єси актори повертаються до звичайного життя, а окремі політики довго не можуть вийти з образу.
Експериментує на кухні
— Знаю, що історія одруження з Тетяною виявилася неймовірною…
— Я запропонував їй руку та серце на третій день після знайомства. Приїхав додому та кажу батькові: “Є серйозна розмова!” А він одразу просить: “Якщо хочеш одружуватися, то тільки не в травні, бо в цьому місяці заплановане весілля старшого брата”. “Звідки ти знаєш, що хочу поговорити з цього приводу?” “Бачу, як в тебе горять очі!”
Зрештою, весілля таки не перенесли. Хоч у народі кажуть: “одружишся в маю, то все життя будеш маятися”, з Тетяною ми вже разом 28 років. Маємо двоє дітей та двійко внуків.
— Про вас кажуть, що не тільки можете розповісти веселу байку, а й смачно готуєте…
— Перший млинець виявився глевким. У дитинстві спробував підсмажити картоплю, але вона пригоріла, бо не знав, що треба додати жир. Майстерність у приготуванні їжі прийшла з практикою. Чимало експериментував. Багато рецептів східних страв дізнався, коли стаціонарно здобував другу вищу освіту в Київському інституті політології та соціального управління. Навчився готувати плов, бешбармак і шурпу. Проте українську кухню вважаю найкращою. Не можу обійтися без зеленого борщу з кропивою. Найбільше люблю возитися з м’ясом, бо вважаю, що це суто чоловіча справа.
— До когорти мисливців не входите?
— Мене іноді запрошують на полювання, але від хлопців часто отримую на горіхи. Не можу через себе переступити та вбити гарну тварину. Одного разу спеціально закурив на номері, щоб відігнати красивого лося.
— Як проводите вільний час?
— Люблю читати. Немає такого, щоб заснув без прочитаної газети чи журналу. Книжки більше читаю у відпустці, бо якщо розпочав, то не можу відірватися. Люблю дивитися гумористичні передачі, зокрема, випуски “Студії 95 квартал”. Але для себе роблю висновок, що жарти стали грубими та цинічними. Найбільше люблю відпочивати з онуками — це трохи важко, але це справжній “кайф”!
![]()


