Військовослужбовця з села Олександрове — старший солдат Іван Петрович отримав «Золотий хрест» Головнокомандувача Збройних сил України. Це одна з найвищих військових відзнак, яку вручають за особисту відвагу, професіоналізм і виконання бойових завдань у складних умовах.
Роки боротьби
Для громади Зарічненщини — це визнання людини, яка пройшла складний бойовий шлях і залишається прикладом витримки. Іван Петрович служить із перших місяців повномасштабного вторгнення. За цей час побував у багатьох гарячих точках: Куп’янськ, Серебрянський ліс, Очеретине, Авдіївка, Роботине, Харківщина.
«Головне — життя побратимів і виконання завдання. Це завжди на першому місці», — говорить військовий.
Ця фраза коротко описує його ставлення до служби: робити те, що потрібно, без зайвих слів і самореклами. Побратими згадують Івана як спокійну, врівноважену людину, на яку завжди можна покластися.
Те, що правильно
Його бойовий досвід — це роки роботи на передовій, де доводиться приймати рішення за секунди, часто під вогнем і без чіткої гарантії повернення. Попри все, Іван залишається на службі, підтримує молодших бійців, допомагає з технікою, організацією побуту та підготовкою позицій.
Для його рідного села нагорода стала приводом для гордості. Люди кажуть: Іван ніколи не шукав уваги, не хвалився тим, де служить, і навіть після нагородження уникає гучних слів. Це його характер — спокійний, зібраний. Просто робить те, що вважає правильним.
У місцевій громаді вже обговорюють можливість провести невелику зустріч, щоб особисто подякувати захиснику. Місцева влада та волонтери наголошують, що такі приклади важливо показувати — не для пафосу, а щоб нагадати, хто насправді стоїть за нашою безпекою.
Стимул продовжувати службу
Військові колеги зазначають, що Іван неодноразово рятував побратимів під час обстрілів, допомагав евакуйовувати поранених і залишався на позиціях навіть після важких днів. Його досвід і спокій допомагають іншим триматися, коли навколо — напруження і постійна небезпека.
Нагорода «Золотий хрест» — це не просто символ, а підтвердження, що роботу військового помітили і цінують. Для Івана це — радше стимул продовжувати службу, ніж привід для святкування. Такі люди не говорять багато. Вони просто роблять.
