Наталія Микита поєднує два такі різні способи життя. Щодня вона – заступниця директора КЗ “Рівненський обласний центр з надання соціальних послуг”. Та у визначені дати – клоунеса Кіка, учасниця спільноти лікарняних клоунів «Червоні носи». Вона разом з іншими приносить усмішку туди, куди чимало людей воліє навіть не заходити.
У Всесвітній день паліативної та хоспісної допомоги Наталія розповіла, чому вирішила стати лікарняною клоунесою, наскільки це важливо і чому рідні не повинні самотужки доглядати й бачити, як згасає близька людина.
Як я потрапила в «Червоні носи»
Я завжди стежила за діяльністю «Червоних носів» — ще задовго до того, як долучилася до команди. Мене захоплювало, як вони можуть через гумор і щирість змінювати атмосферу в лікарнях, хоспісах, соціальних закладах. У 2018 році я дочекалася моменту, коли молодшого сина вже можна було залишити з кимось, і подалася на школу лікарняних клоунів. Її тоді проводили Артем Алексєєв і Юрій Яцюк. Нас було всього четверо. Я пам’ятаю, як дивувалася — як так мало людей хочуть долучитися до такої, як на мене, геніальної справи.
Я завжди мала артистичну жилку — у студентські роки займалася театральною студією, вела весілля, вміла швидко реагувати, імпровізувати. У соціальній сфері, де я працюю з 2005 року — у притулку, немає можливості проявити це на повну. А тут — клоунада стала тим місцем, де я реалізувалася повністю. І з вересня 2018 року я жодного разу не пошкодувала про це рішення.
Мене тримає в цій справі задумка, ідея, її глибина. Ми часто на школах радимо новачкам подивитися фільм «Цілитель Адамс» — про лікаря, який уперше приніс клоунаду в паліатив. Він просто прийшов з носиком, почав смішити людей і виконувати їхні бажання. Це працює. І я бачу цей ефект на власні очі.
Мої рідні спочатку реагували скептично. «Клоун? Ти там при собі?», — жартували. Але з часом їхнє ставлення змінилося. Зараз мама поширює мої виступи, пишається мною. Діти знають, чим я займаюся, розповідають про це в школі, приходять на наші спільні свята. Вони кайфують разом зі мною. І для мене це дуже цінно — мати таку підтримку.
Паліатив і хоспіс — це про людяність і гідність
У соціальній сфері я працюю з дуже різними людьми. Є притулок, є відділення гуманітарної допомоги. І я бачу, скільки людей сам на сам доглядають лежачих хворих. Це важка, цілодобова праця, яка з’їдає людину зсередини. Часто в таких сім’ях не просто страждає одна людина — згорає все коло поруч.
Я завжди кажу, що паліативна та хоспісна допомога — надважлива. У нашій області таких закладів дуже мало, і це відчувається. Бо коли людина доходить до фінішу, коли їй болить так, що вона вже не сприймає нікого, родина опиняється у глухому кутку. Вони не можуть зрозуміти, як болить, а людина не може передати свій біль. Звідси образи, виснаження, емоційне вигорання.
Багато хто сприймає поведінку важкохворих як «капризи» — що вони кличуть по сто разів на день, кричать ночами. Але вони роблять це не свідомо, а через страждання. І це потрібно розуміти. Саме тому, я переконана, таких закладів має бути більше. Рідні не повинні самотужки доглядати й бачити, як згасає близька людина. Вони мають приходити в гості, підтримувати, а не згорати разом із хворим.
У мене був досвід роботи з безпритульними, і ми колись з колишнім директором говорили про потребу створення паліативного хоспісу. Бо є люди, яким неможливо оформити документи. Вони опиняються ніде. І просто помирають десь на околицях. Це дуже боляче бачити.
Я легко працюю в паліативі, бо бачу, як змінюється атмосфера в палаті, коли ми заходимо. Як бабусі, дідусі, дітки реагують. Це не може не гріти. Це надихає. Саме тут я черпаю ресурс.
Заряд, який неможливо підробити
Чесно, не кожен вихід однаково легкий. Буває, заходиш у палату — і «чік», магії не сталося. І відчуваєш спустошення. Але це один випадок на сотню. Найчастіше ми бачимо, як змінюються обличчя людей, як вони відкриваються, як після другої чи третьої зустрічі медсестри самі кличуть нас: «Зайдіть, будь ласка, сьогодні в цю палату». І тоді там трапляється щось особливе.
Я виходжу завжди з відчуттям наповнення. Бо навіть якщо цього разу не спрацювало — я знаю, що наступного разу обов’язково буде результат. Для мене це — ковток повітря. Якби не лікарняна клоунада, особливо під час війни, я, мабуть, давно б «з’їхала з глузду».
Це обмін енергіями. Там моментальний результат. Ми заходимо — і бачимо, як за 5–10 хвилин похмурі обличчя перетворюються на усмішки. Ми дуже тактовно, обережно налагоджуємо контакт, а потім — жартуємо, імпровізуємо. І коли виходимо, люди махають нам, дякують, чекають наступного разу.
Є історія з Київського паліативу. Людина, яка вже три дні як фактично «відходила», сказала: «Мені треба постригтися, бо наступного тижня до мене приїдуть клоуни з Рівного». Хіба це не результат?
Чому паліатив і хоспісна допомога — це важливо
Паліатив — це про останній шлях. Про гідне життя і гідну смерть. Кожна людина заслуговує на це. Це як «осінь життя», коли хочеться затишку, турботи, тепла. І в цей час так важливо, щоб поруч були ті, хто здатен подарувати людяність.
Коли я бачу, як кімната змінюється, коли ми заходимо, коли люди згадують щось хороше, сміються, співають — я розумію, що роблю щось дуже правильне. Це гіпер-енергія, яка зашкалює. Так, ми трохи «пришелепкуваті Божі люди», як сказала одна колега. Бо треба мати відвагу, щоб увійти в ту палату, де поруч смерть, і принести туди життя.
Я щиро вірю, що паліативна допомога має розвиватися набагато більше. І водночас — кожен з нас може робити щось людяне на своєму місці. Бо ця справа змінює не лише життя тих, до кого ми приходимо. Вона змінює нас самих.
