Жебрацтво: хобі чи потреба?

Причинами бродяжництва і
жебрацтва дітей фахівці на-
зивають конфлікти в сім’ях, непорозуміння в школах. Циганські мами починають вчити своїх дітей жебрацтву ще до того, як ті усвідомлюють себе людьми. Жебрацтво для цих діток гра, потім звичка, а далі — бізнес і життя.
Умовно можна поділити всіх жебраків на три основних групи: 1) жебраки-поклонники. Стояти з витягненою рукою чи шапкою — це їхнє хобі, філософія, задоволення у житті. Історію одного такого любителя розповіли мені працівники продуктового кіоску, в якому дід обмінював копійки на банкноти. Старий отримує “добру” пенсію, має він заможного та дбайливого сина, але частенько стоїть біля магазину і просить. Рідня сварить його, і умовляє діда не робити такого, бо їм соромно перед сусідами та знайомими, але дід не вгамовується і знову йде на свій “пост”;
2) жебраки-хворі люди, каліки, діти з неблагополучних сімей. Цю групу уособлює бабка Валя. Їй 69 років, вона сліпа. Просить, бо близьких родичів у місті немає, а на пенсію жити і оплатити житло не може. Каже, що колись таким, як вона, допомагав УТОС, а тепер нікому. Це група людей, які, мабуть-таки, потребують допомоги;
3) жебраки-професіонали. Це найбільш “талановиті” жебраки. До чого вони тільки не вдаються, аби виманити у перехожих гроші. Казкові трагічні історії, перевдягання, жалісні пісні, одним словом — що завгодно — за ваші гроші. Ці хитруни переконані, що працювати повинні інші, а вони — насолоджуватися плодами чужої праці.
Одна пані розповіла мені неприємну пригоду, що сталася з нею неподалік собору і Будинку одягу. Вона, поспішаючи, поверталася з обідньої перерви на роботу. Молодий чоловік 20-22 років брутально облаяв її. Цього дня ніхто не давав йому грошей, то професіонал розлютився так, що й “маска” впала.
А ось що трапилося зі мною. Хлопчина років десяти, що мав вигляд бідолашного каліки, періодично трясся, сидячи в інвалідному візку. Поруч нього рівняни зазвичай прошкують через “Театралку” на речовий ринок. Я дала йому милостиню і стала розмовляти. З’ясувалося, що юний злидар має обох батьків, власне вони і привозять його з візком на це місце. Як тільки хлопець зрозумів, що я зацікавлена ним більш ніж інші люди, то його прохання змінилися. Тепер він став показувати рукою на свої вуха і руки, виразно промовляючи ”уши”(хлопець не вміє розмовляти українською). Я зрозуміла не відразу. Як грім серед ясного неба, так здивувала мене здогадка. Хлопець просив сережки і обручки. Я показала, що в мене нічого такого немає (бо обачно зняла ці речі вдома, усвідомлюючи, з якою компанією мені доведеться спілкуватись). Тоді розчарований циганчук показав пальцем на мої шкіряні рукавички. Чекати, доки він мене роздягне, я не стала і пішла геть.
В Аліси, дівчинки років п’яти-шести, що сиділа у інвалідному візку біля Центрального гастроному, вдалося спитати те, що не встигла у хлопця. Вона не хвора і не каліка. На питання, чому тоді сидиш у цьому візку, знизала плечима і не відповіла. Зеленоока Аліса лише вчилась і ще не забула говорити правду. Наче з-під землі виринула стара страшна циганка, що доводиться чи мамою, чи бабусею дівчинці. Мабуть, вона чула частину нашої розмови і переконувати мене, що дитина каліка, не стала. Калікою буцімто є її чоловік (змінились обставини, змінилася казочка). Стара циганка дивилася на мене з недовірою, готова будь-якої миті до рішучих дій. На цьому розмова обірвалася.
Чуйність, добрість і наївність українців дуже вигідна “гастролюючим” циганам і місцевим “профі”. Рівняни з притаманним їм милосердям думають, що керуються Приповістками Соломона 19:17 (Хто чинить бідному добро, той Господові позичає, і Він йому відплатить за його добродійство), але часто стають жертвами афоризму. Статті про дармоїдство у Карному кодексі України тепер немає, тому у вуличних прошаків розв’язані руки.