“Люблю запах театру”
На зустріч до диригента йшла довгими вузькими коридорами театру, майже лабіринтами. Проминувши кімнату, де репетирує оркестр, потрапила до кабінету Зіновія Крета. Тут тихо і затишно. На стінах — фотографії диригента з оркестром, ось він молодий з трубою. Над столом — портрети доньки. По всій кімнаті розставлені музичні інструменти (електронне піаніно, синтезатор “Ямаха”…) На столі — легкий творчий безлад, стоси нот. Зіновій Крет — за столом, тримає аркуш паперу та ручку. “Що робите?” — цікавлюся.
— Писав музику до творчого вечора. Дивувати публіку не збираюся, ми й не для того його робимо. Тим більше, що людей зараз нічим не здивуєш. Просто хочеться поспілкуватися у дружньому колі. І зовсім немає бажання, щоб розповідали, де я народився, навчався. Ну не потрібно цього. Хочу, щоб було сонячно, щоб звучала поезія. Мені актриса нашого театру, заслужена артистка України Галина Цьомик написала до цього вечора сценарій. Він дуже цікавий. Здається, вона потрапила в саме яблучко.
— Створена музика подобається відразу, або ж часто буває так, що переробляєте?
— Дуже рідко так роблю, бо то може бути нескінченно. Якщо написав, намагаюся до того не повертатися. Коли ж музика пролунала на сцені, то її краще не переробляти…
Зіновій Крет зізнається: писати музику — то важка праця. Але якщо має хороший настрій, то зробити все може за годину. Якщо ні — за два-три дні. Творити любить вдень, тому не відносить себе до тих митців, до яких натхнення приходить вночі.
— Вночі я сплю, хоча й погано. Мені хочеться, щоб швидше настав новий день і я почав щось робити. Вдома працювати важко, бо займаюся ще бізнесом. Вдома постійно тебе відволікають. А в театрі я можу зосередитися. Там для мене найкраща атмосфера для праці: тиша, камін і запах театрального пилу. Я дуже люблю цей запах. Бувало, повертаюся після відпустки, йду на сцену — і мені стає краще від запаху театру, — зізнається пан Зіновій. — Тому я завжди з радістю біжу на роботу. Приходжу за годину-дві до репетиції.
Маестро, музику!
Він мріяв бути диригентом і щоб його називали Маестро. Мрія збулася.
— І коли студенти (Зіновій Крет — доцент Рівненського державного інституту мистецтв РДГУ – авт.) до тебе звертаються Маестро, це так приємно. Я завжди хотів бути лідером, керувати. Раз і два, і три (показує руками ритм) — і музиканти слухатимуться тебе, і я їх нікуди не відпущу руками. Коли вчився в училищі, грав на весіллях на трубі. Чому саме на цьому інструменті? Тому що трубач показує вступ, найголосніше грає. А диригент до всього це ще й багатогранна особистість. Його руки повинні бути пластичні. Я веду музику. Вона у мене отут. (Показує долоні.) Після концерту я весь мокрий. Якщо грати статично, то нічого не буде, — переконує Маестро.
Сьогодні він ще й завідувач музичної частини театру.
— У виставі “Останній строк” героїня співає поліські пісні. А то все треба було придумати. Я не тільки ноти для оркестру пишу. Буває, що оркестр не грає у виставі, а музичний супровід треба підібрати чи написати. Наприклад, у постановці “Суперники” є сцена в кінці, коли герой падає на коліна і грає реквієм. У залі — тиша, і всі у захваті. Це все і є моя робота, — каже пан Зіновій.
Він уже багато років диригує оркестром, а перед кожним виступом все одно є якесь хвилювання, хоча й не сильне. А от чого в його оркестрі немає, так це безладу. Там — залізна дисципліна.
— Абсолютно неприпустимо, коли музиканти під час вистави покидають свої місця, якщо навіть оркестр й не грає. Ніхто не має права так зробити, — каже керівник.
“За театр виставив би могорич”
Уперше Зіновій Крет прийшов у театр в 1980 році, після армії.
— Мені дуже пощастило. Восени 1979-го забирали на війну в Афганістан. А я у травні вже був дембелем. Багато моїх друзів з музучилища, які закінчували служити пізніше і грали в дивізійному оркестрі, потрапили в Афганістан і там загинули. Мене Бог помилував, — розповідає. — Сам я родом зі Львівщини, став студентом Рівненського інституту культури. Якраз тоді один мій знайомий саме збирався звільнятися з театру. Роботу запропонував мені. Я погодився. Зараз би виставив йому такий могорич за це, якби побачив! Уся доля моя пішла в зовсім інше русло через той випадок. Я тридцять років свого життя присвятив театру. Ми раніше багато гастролювали з нашим театром. Були в Середній Азії, Туві, Красноярську, Іркутську. Найбільше запам’ятався концерт в оперному театрі Красноярська. Яка там концертна яма! Ах! Ми сіли, і такі маленькі здавалися…
Тоді, у 1980-му, познайомився й зі своєю майбутньою дружиною. Коли вперше її побачив, покохав за розкішне волосся і великі гарні очі.
— Надія у мене дуже хороша господиня. Це у неї генетично закладено. Вона родом з Карпат і надзвичайно смачно готує. Ми прожили разом 30 років, і у нас є сімейна традиція: снідаємо — хто коли встане, обідаємо — як кому доведеться, а от вечеряємо завжди разом. Дружина завжди готує тільки свіжу вечерю. Картопля варена або смажена зі шкварками і молоком, але завжди мусить бути свіжа. Жінки з Прикарпаття вміють дивитися за чоловіками. Я вранці прокидаюся, а в спальні вже лежить готовий одяг на цей день. У неділю практично завжди у нас вареники з картоплею, гречкою, сиром, чи в глечиках запікає, — розповідає пан Зіновій. — Один випадок з нею мене дуже вразив. Ми з Надією прожили з півроку і поїхали до неї на батьківщину в гості. Її батько, який працював далекобійником, рідко бував вдома, якогось звечора прийшов, поїв і почав мити ноги в мисці (яка там у селі ванна?). Зайшла Надія, каже “Ой, тату”, стала на коліна і помила татові ноги. Така турбота про чоловіка у них генетично закладена.
— На початках жили бідно, інколи не мали що їсти, — посміхається пан Зіновій. — Допомоги чекати було нізвідки. Батьки могли допомогти продуктами: десяток яєць дадуть, курку зарубають, але грошима допомогти не могли, бо й самі не мали…
Але Зіновій Крет — цілеспрямована особистість, мав бажання чогось досягнути у житті.
— Завжди знаходив, де підзаробити. Я отримував стипендію, працював у театрі, в музичній школі, і на півставки, за 80 карбованців, натирав у театрі підлоги, — пригадує.
Тиша і рибки
Кажуть, що подружжю краще працювати окремо. Але свого часу Зіновій Крет мав чоловічу мудрість сказати, що сім’я повинна бути разом всюди — і на роботі теж. Тепер він керує музичною частиною, дружина — заступник директора театру, а донька — у ньому актриса.
— Інколи працювати разом — то ад. Але я нічого іншого не вмію. Ми всі живемо театром. Коли приходимо додому, про що можемо розмовляти? Звичайно, про театр, про гру акторів. Я думаю, так має бути. Іншого просто не уявляю. Як можна повернутися додому, а тебе ніхто не розуміє?! Моя донька каже, що то є щастя, коли ми розуміємо одне одного. Буває важко, але я щасливий…
До речі, батько оберігав доньку від театру, але вона все одно пов’язала з ним своє життя.
— Юлія навчалася в інституті слов’янознавства, отримала спеціальність перекладача, працювала у туристичній фірмі, але це було не її. Вона ридала й не хотіла того й близько. Коли ми ставили виставу “Суперники”, то довго не могли знайти актрису на головну роль. Я їй сказав: “Спробуй”, бо надіявся, що нічого не вийде. А вийшло навпаки. Вона так почала читати вірші, стільки вивчила, що всі були вражені. Коли донька дебютувала на сцені у цій ролі, я сидів у залі. Ви не повірите — у мене після цього збільшилася печінка. Зараз Юлія нічого іншого собі уявити не може. Вона живе театром, пише вірші й багато читає. Вона щаслива — а я щасливіший вдвічі…
Критикувати доньку батько не намагається. Каже, вона тим дуже переймається. Більше настанови дає мама.
У вільний час Зіновій Крет займається акваріумними рибками, яких тримає вдома.
— Дуже їх люблю. Ними дорожу і займаюся у вільний час. А ще люблю відпочивати у своєму будинку. Він у мене дуже гарний. Але так, щоб була тиша. Втомлююся від гостей. А от Надія дуже любить їх приймати, особливо частувати їх своїм холодцем. Хоча у Володимира Петріва він смачніший! — сміється пан Зіновій.
За свої п’ятдесят років він здійснив музичне оформлення до більшості вистав репертуару, написав музику як композитор. Але найзаповітнішою його мрією залишається зробити музичну постановку мюзиклу “Hello, Dolly”.
