Мандрівниця рідко користується платним транспортом, хіба що немає іншого виходу.
– Якщо в певну країну дістатися можна тільки літаком, то доводиться купувати квиток, – пояснює Іра. – Однак основний спосіб пересування – це «автостоп». Європейці швидко зупиняються, коли бачать піднятий вгору великий палець (умовний знак «автостопника»). Зазвичай довше десяти хвилин не стою. А ось в Малайзії та Філіппінах були проблеми – водії не розуміли, що я від них хочу. Там не поширений «автостоп».
Ірина не тільки безкоштовно подорожує, але й примудряється навіть ночувати безкоштовно. На сайті безкоштовного житла – Каучсерфінг (Сouchsurfin) – можна знайти вподобаний варіант. Сьогодні багато туристів шукають нічліг таким способом – це не тільки економія грошей, але і нові знайомства. Користуючись нагодою, Іра пробує страви господарів і знайомить їх з українською кухнею.
– Зазвичай, готую борщ, – розповідає Ірина. – У різних країнах на нього реагують по-своєму. Інгредієнти для українського борщу буває дуже складно відшукати. У Туреччині довелося обійтися без сметани, у Франції з великими труднощами знайшла буряк, та й то вже … зварений у власному соку. Німці були вражені, що на одну страву витрачається сила-силенна часу, а кількість інгредієнтів борщу визнали фантастичною. Багатьох зацікавив часник, який в Україні подають до борщу сирим. Марокканці сказали, що відтепер будуть натирати ним хліб до різних страв. А чилійці взагалі відмовилися від нього – часник у них прийнято використовувати тільки в соусі.
На другу страву я, як правило, подаю смажену картоплю. Якщо європейці до нього ставляться нормально, то філіппінці, наприклад, були в шоці. У них картопля вважається делікатесом, який маленькими шматочками додають в рагу, але ніяк не смажать на сковорідці, посипаючи сіллю.
Як рівненська баба Ганя з бурштиновими старателями воює
В Азії погані справи з салатами. У місцевій кафешці я не змогла знайти нічого овочевого і попросила дівчину нарізати мені салат. Вона взяла невеликий помідор, половинку перчика, жменю капусти, цибулину, порубала все це і заправила … літром майонезу. За приготування запросила 10 доларів, хоча ціни на решту страв у цьому кафе були один-два долари. Вживати такий жирний салат я не змогла, але заплатити довелося.
У кожній країні доводилося чому-небудь дивуватися і пробувати різні страви. У Грузії їла хінкалі і хачапурі, у Туреччині – кебаби, у Марокко – тажин і кус-кус, в Іспанії – паелью. До речі, іспанці до всіх страв подають оливки. У філіппінців не ризикнула спробувати зародок качки в яйці (Балута), хоча це для них звичайна їжа. Велике враження справили малайзійські ринки. Там у вуличних продавців можна знайти все: черепах на вагу, дуріани (популярні в Азії плоди з ніжною м’якоттю і огидним запахом) у зв’язках, рамбутани насипом (тропічні фрукти, що нагадують виноград).
На Рівненщині жінка в будинку престарілих мріє побачити сина, доки жива
У Грузії та Вірменії місцеві жителі багато п’ють, а в мусульманській Азії не вживають алкоголь взагалі. У Марокко аборигени намагаються обдурити білих туристів. У Брунеї не прийнято тикати пальцем … Знаєте, Бруней – дуже маленька країна, вона вся – як моя Рівненська область. Її можна проїхати за півтори години. У Брунеї запам’яталася мечеть султана Омара Алі Сайфуддіна – величезна будівля з позолоченим куполом і десятьма входами з мармуровими сходинками. Туристам не мусульманам дозволено сюди заходити тільки в певний час, вдягнувши чорний плащ-халат. Ми зайшли тільки з третього разу, ніяк не могли вгадати час, коли моляться або готуються до молитви.
Бачила у Брунеї найбільше в світі село на воді Кампунг Айер. Дістатися туди можна з будь-якого причалу. «Вулиці» – це споруди типу мостів, на бетонних палях. На деяких перехрестях є невеликі клумби і лавочки, своя електростанція, газо- і водопровід. На «мінус першому» поверсі люди, зазвичай, тримають моторний катер (замість машини) і маленький човник для переміщень на невелику відстань (як велосипед). У магазинах, супермаркетах, кафе і ресторанах не продають ніяких алкогольних напоїв. Навіть пиво. У країну можна ввозити спиртне, але його обов’язково потрібно декларувати. Медицина безкоштовна. При нездужанні відразу йдеш в лікарню, де тебе огляне лікар, поставить діагноз і в разі необхідності видасть ліки – безкоштовно. Аптеки я бачила тільки в торгових центрах, але асортимент там приблизно такий: тест на вагітність, пластир, шампунь.
– Як спілкуєшся з людьми? Напевно, потрібно знати багато мов?
– Знаю англійську, трохи німецьку, французьку, грузинську. Взагалі ж, намагаюся вивчити хоча б кілька слів або пропозицій місцевою мовою. Часто доводиться спілкуватися жестами, малювати і танцювати … навіть.
Іноді трапляється підпрацьовувати в дорозі. Цього разу трохи «підкосило» фінансове питання – прорахувалися на обміні валют, плюс витратилися на дорогий, але непотрібний авіаквиток. Толю не хотіли пропускати в літак без зворотного квитка з Малайзії, ось і довелося купити його в будь-яке місто. На це викинули 180 доларів.
Тому потрібно було думати, де взяти гроші. У брунейській столиці ми випотрошили з рюкзаків українські сувеніри – 30 магнітиків, сотню календариків, два десятки наборів наклейок, кілька закладок для книг із зображенням Тараса Шевченка і кілограм цукерок типу «дюшесок». Ще українські монетки, які відсортували по маленьких пакетиках, і мої саморобні «фенєчки» зі стрічок. Все це ми планували роздаровувати людям, яких будемо зустрічати протягом шести місяців подорожі. Але довелося вдягнути «дідморозівські» шапки, намалювати табличку «Сувеніри з України» і розташуватися на центральній площі. Брунейцям ми пояснювали, що вони можуть взяти собі вподобану дрібницю і підтримати нас будь-якою сумою, яку вважатимуть потрібною. За вечір заробили 119 американських доларів. Цих грошей достатньо на кілька тижнів подорожей на двох.
– А справжні пригоди в дорозі траплялися?
– Ще й які! Цього разу все почалося з нічного поїзда Рівне-Київ. Толя по доброті душевній поступився нижньою полицею бабусі, сам ліг на її верхню. Вранці, коли провідник будив пасажирів, виявилося, що бабуся померла …, і Толі довелося в міліції пояснювати, чому на його місці опинилася мертва жінка. Пригоди продовжилися в малайзійському аеропорту, де я втратила посадковий талон. Обшукала всі речі, кишені, папки. Я стояла, як дитина в садку, яка втратила маму, і не знала, куди йти і що робити. Пройшлася кілька разів по аеропорту і, нарешті, звернулася до працівника авіакомпанії. Він стояв в уніформі, спершись об підвіконня. Розмова англійською мовою була приблизно така:
– Я втратила посадковий талон, що мені робити?
– Куди ви збиралися?
– У Кота Кінабалу-.
– Азіатські лінії?
– Так.
Після цього він мовчки сунув руку … в сміттєвий ящик біля себе і дістав звідти мій квиток. Чому я підійшла саме до цієї людини, поняття не маю.
За маеріалами http://fakty.ua/
