Йому тільки 38 років, але побратими кличуть його «Дідом». Позивний приклеївся не через вік, а через вміння тримати людей у найважчі хвилини. Там, де інші панікують від свисту металу та вибухів, він залишається спокійним і впевненим. Саме цей спокій рятує життя.
«Мабуть, тому й “Дід”. Бо завжди намагався заспокоїти хлопців. Насправді я ще молодий», — усміхається Андрій.
Крок уперед
На початку повномасштабного вторгнення він, як і сотні тисяч українців, прийшов до військкомату. Тоді він планував виконати обов’язок, побути кілька місяців на фронті й повернутися додому. Але війна триває вже четвертий рік, і «Дід» досі у строю.
Спочатку він намагався потрапити до 30-ї бригади, навіть думав підписати контракт «до кінця війни». Та тоді не склалося. Згодом — черги у військкоматі в Рівному, штовханина, емоції.
«Тоді всі ломили двері. Зараз — їздять бусиками і вмовляють», — згадує він.
Так Андрій потрапив у 104-ту окрему бригаду «Горинь», 3-й батальйон. За цей час були Торецьк — ще до масового застосування FPV-дронів, Очеретине — важка сторінка з багатьма зниклими безвісти, Запорізький напрямок, Куп’янськ, Сумщина. Фронт без пауз і без ілюзій.
Від командира міномета — до головного сержанта
Сьогодні Андрій відповідає не лише за вогонь, а й за людей. Його шлях у підрозділі — від командира міномета до командира взводу, а тепер він головний сержант усієї батареї.
«Найпростіше — воювати. Бо ти знаєш свою роботу: як уразити ворога і як зберегти своїх. Найважче — інше: чути, як у твоїх підлеглих ростуть діти, а вони цього не бачать. Сім’я тримається на телефонних дзвінках, а ти нічим не можеш допомогти», — зізнається «Дід».
Він жартує, що іноді доводиться «нянчити дорослих дядьків, як малих дітей». Але саме ця відповідальність робить його авторитетом для побратимів.
Родина і фронт
У Андрія троє братів. Усі пішли на війну. Один після поранень та контузій демобілізувався, другий і досі у строю. Батько намагається взяти на себе більше, щоб мати менше сивіла. А кохана просить перевестися ближче, стати інструктором.
«Поки маю сили воювати тут — залишаюся. Якщо відчую, що дійшов до межі — тоді шукатиму інший фронт», — каже він.
Після війни і без ілюзій
Андрій не планує залишатися у війську після перемоги. Його мрія — сильні сержанти, які ставатимуть офіцерами і ламатимуть радянські підходи у війську.
Про післявоєнне життя він говорить без прикрас:
«Адаптація буде важкою. Наше цивільне життя зруйноване до фундаменту. Але треба буде будувати сім’ю і повертатися в суспільство. Все вийде».
«Діда» найбільше дратує байдужість.
«Коли чую: “Я вас туди не посилав” — боляче. Конституція — це не лише твої права. Це ще й обов’язок захищати країну», — наголошує він.
«Дід» — не старий, а дорослий
Андрію лише 38, але він уже для багатьох — «Дід». Людина, яка робить крок уперед тоді, коли інші відводять очі.
«Все просто: зробити все, щоб вижили свої. А далі — жити. Разом», — каже він.
