— Повірте, переважна більшість дзвінків до мене — прохання дати гроші, — розповідає пан Анатолій. — Я даю їх не тому, що Біблія радить віддавати десятину. Просто з дитячих років я знав, що таке скрута, бідність.
Мама Анатолія померла, коли йому було п’ять років. Опіку над онуком оформила бабуся, Ганна Андріївна. Жили удвох на її пенсію в маленькій хатині, де була тільки кухня та одна кімната. Толик у дитинстві не розлучався з “брехунцем”: радіо вмикалося вдосвіта і не замовкало до ночі. Слухав він “Піонерську зорьку”, романи класиків. Був ідейно “підкованим”. Вчився у школі дуже добре. Потім працював на ДСК. І хоча за законом в армію юнак міг не йти, відслужив два роки. У той час не служити було ганьбою, тож вмовив бабусю написати заяву у військкомат, що вона не проти його служби у Збройних силах.
Після армії Анатолій без проблем поступив до тоді ще Українського інституту інженерів водного господарства на механічний факультет. Вчився легко, хоча основним стимулом до навчання було бажання отримувати підвищену стипендію.
— Технічний вуз був моєю стихією, — веде далі пан Литвин. — Стати, як кажуть, помітним вдалося після однієї раціоналізаторської ідеї, яка дала змогу вирішити давню проблему копання траншей екскаватором. Тоді я побився об заклад з професором Сухарєвим, що задум втілиться на практиці. І таки моя взяла.
Успішному студентові запропонували продовжити навчання в аспірантурі. Темою роботи став пристрій для виготовлення габіонної сітки. А вже через місяць після захисту диплома працював над виготовленням цієї установки — принципово нового винаходу, який використовується для укріплення берегів гірських річок при повені. Результат перевершив очікування, бо ж дехто кепкував з Анатолія, мовляв, нічого у нього не вийде. Установку продали в Росію за солідну суму. Оскільки тема винаходу розроблялася інститутом, аспіранту дістався авторитет і… мізерна частка з тієї суми. Це було якраз, коли розпався Радянський Союз: у Києві ще не було патентного бюро, тому ця процедура оформлялася через Москву дуже довго.
Анатолій Литвин поїхав на Закарпаття впроваджувати й контролювати свою другу таку установку. Саме там і зробив свої перші бізнесові кроки.
— Я пішов на базар за продуктами. У нас ще “ходили” рублі, а там вже — купони, — згадує він. — Коли мені запропонували поміняти рублі на купони за курсом 1:1,2, обурився. Попросив, щоб хоча б десять купонів продали за одинадцять рублів. Тоді міняйло сказав, що за таким курсом купить і сам. Ця фраза не виходила з голови по дорозі додому, в Костопіль. Я і вирішив спробувати заробити: позичив п’ять тисяч рублів і, приїхавши в Івано-Франківськ, обміняв їх на купони. За одну таку поїздку заробив 500 карбованців. У той час моя аспірантська зарплата складала приблизно 200 карбованців, був одружений, підростав син, і жили ми в гуртожитку. Поїздки стали регулярними, таким чином заробив 40 тисяч, паралельно куруючи свою другу установку…
Незабаром Анатолій втратив 130 тисяч карбованців: інфляція, неможливість обміну рублів на долари. Солодким спогадом залишилась тільки поїздка на море — вперше в житті із сім’єю.
Після продажу другої установки почав працювати над третьою. Але…
— Бізнес уже затягнув мене, і я покинув аспірантуру. Щоправда, з правом відновлення, — продовжує підприємець. — А невдовзі з Москви прийшли документи, які підтверджували мою власність на винахід, — патент.
Пан Литвин каже, що ностальгія за інститутом таки була, але скоро минула. Як і багато інших, почав торгувати на базарі. Возив цигарки, інший дріб’язок — став “човником”. Першим у Костополі взяв в оренду невелике приміщення під продуктовий магазин. Згадує, що відкрився він 8 березня 1997 року і перша денна виручка тоді склала 18 гривень. Паралельно й на базарі продовжував торгувати. Покупцям там казали, що та сама продукція за такими ж цінами є і в магазині. Тільки все у холодильниках, у чистоті. Підприємець пообіцяв продавцям, що коли виручка буде тисяча гривень, поведе всіх у ресторан. І це сталося через кілька місяців. Другу і третю тисячу теж святкували. А згодом, за словами Анатолія Литвина, стало просто нецікаво. Психологія покупців поступово змінювалася, і вони почали надавати перевагу магазинам.
А потім було будівництво “Мандарина” — найбільшої гордості підприємця. Бізнес розширився іншими магазинами, послугами таксі.
Анатолій задоволений тим, що успішно самореалізувався і міцно стоїть на ногах. Йому приємно робити людям добро і бачити радісні усмішки дітей. Сьогодні Литвин — заступник міського голови Євгена Денисюка у будівельній раді зі спорудження храму в центрі Костополя.
Мріє побачити світ, подорожувати. Полюбляє грати в більярд, а ще — у шашки. Встигає й на стадіоні побігати.
Він завжди каже правду і не боїться казати “ні”. Анатолій Литвин хоче, щоб у країні була стабільність, а його бізнес — більш спланованим, бо чимало справ потребують особистого контролю, а отже — часу. Але мобільник при цьому відключає тільки на ніч.
Для нього “ранок вечора мудріший”. Каже, що бізнесові проблеми інколи вирішує уві сні.
