Вербовка по-рівненськи

Як і в сусідніх селах, у Костянтинівці свого часу був колгосп. Хороший був колгосп. Багато худоби, та й землі вистачало. І навіть, незважаючи на те, що земля тут не дуже добра, як кажуть самі селяни, жили вони непогано.
Та, на жаль, як і в будь-якому селі, усе це було колись. Тепер колгоспу не стало, з’явилося приватне підприємство. Розподіли, зміна власників та розпаювання колгоспного майна призвели до того, що вже сьогодні ділити просто немає чого. З двох тисяч голів великої рогатої худоби, яку випасали на сусідніх луках та утримували у великих корівниках, сьогодні залишилося... п’ятдесят. Не стало за ким доглядати, зникла в людей і робота. І зараз мешканці цього колись процвітаючого села змушені самостійно шукати собі роботу. Саме цим вони і займаються останні десять років. У трьох селах, які входять до Костянтинівської сільської ради, мешкає майже тисяча осіб. Усі вони не можуть знайти роботу вдома. Адже у фермерському господарстві “Пролісок”, в яке перетворився колгосп, працює трішки більше сотні людей. Важко знайти роботу і в сусідньому райцентрі. Там з великих підприємств, збудованих ще за часів Радянського Союзу, працює менше половини. Отож людям, які мешкають у Костянтинівці, вибору просто не залишається. Щоб заробити, їм доводиться їхати...
Вербовка, або Які бувають українці
Вербовка — місцевою говіркою “сезонне заробітчанство”. Щоліта частина працездатного населення Костянтинівки виїжджає. Чоловіки — у Київ та Москву працювати на будівництві, жінки — у південні та східні області на буряки.
Валентина Дебела на буряки їздила майже щоліта. Щоразу це були різні господарства, а то й різні області. У 1999 році разом з шістьома своїми односельцями вона працювала у КСП “Надія”, яке знаходиться в селі Мала Супуївка Згурівського району Київської області. Вона розповідає, що того року працювати було надзвичайно важко. Літо було дуже посушливе, стояла надзвичайна спека. А працювати доводилося по шістнадцять годин під сонцем. Наймолодша у ланці сімнадцятирічна Любов Шепель не раз втрачала свідомість. Її відносили у затінок і йшли полоти буряки далі. Тодішнє керівництво колективного підприємства навіть воду на поле не привозило, та й годували лише один раз на добу. Але жінки працювали дуже сумлінно. Адже за ті гроші, які вони планували заробили того літа, їхні сім’ї жили б усю наступну зиму. Але трапилося зовсім інакше.
Керівництво підприєм-ства, як розповідають люди, справляло враження чесних людей. Адже з жінками з Костянтинівки навіть було укладено трудовий договір. Там йшлося про те, що останні тричі повинні були приїжджати в Малу Супуївку полоти буряки, а восени їх збирати. Після того, як весь врожай було б перероблено, усі працівниці отримали б платню, а саме по одинадцять мішків цукру кожна. Так повинно було статися, але...
Майже рік мешканці Костянтинівки чекали звістки від керівництва колективного сільськогосподарського підприємства “Надія”, але так і не дочекалися. Тоді жінки вирішили поїхати знову в Київську область. У Малій Супуївці їм одразу ж відповіли: цукру немає. Керівництво підприємства не криючись запропонувало подати до суду й таким чином вимагати зароблене.
І ось, як розповідають люди, по судах вони ходять вже два роки. Вже два судових слухання виграли, але своїх грошей так до цих пір і не отримали. Не допомогло і звернення у Верховну Раду. І там вже шукали правди поліські жінки. Їм пообіцяли розібратися, але обіцянками все і закінчилося. Натомість, керівництво підприємства сьогодні про скривджених жінок навіть нічого не хоче чути. Не відповідають на телефонні дзвінки, не бажають зустрічатися, коли люди приїжджають. Все залишається так, як і два роки тому.
Найгіршим є той факт, що, як розповідають мешканці села, майже щороку одна-дві бригади з вербовки повертаються без грошей. А для людей, яким ці гроші чи не єдина можливість прогодувати сім’ю взимку, це — просто катастрофа.
Зіна Кукла, яка того року також їздила на заробітки в Малу Супуївку, каже, що і всі наступні роки їздить на заробітки, адже працювати десь потрібно. Грошей від продажу вирощеної на присадибній ділянці городини, щоб прогодувати сім’ю, не вистачає. Щороку вона їде і боїться, що її знову ошукають її ж співвітчизники, але іншого виходу просто немає.
“Роботодавець став хитрим” — розводять руками рівненські чиновники
Прокоментувати ситуацію, в якій опинилися мешканці Костянтинівки, ми попросили працівників обласної служби зайнятості. Заступник начальника відділу організації сприяння працевлаштуванню Микола Демченко повідомив, що кожного літа через службу зайнятості людям також шукають сезонну роботу. Але кількість таким чином працевлаштованих просто смішна. Щороку на заробітки з нашої області через службу виїжджає лише 500 осіб. Самі чиновники кажуть: реальна цифра тих, хто самостійно шукає роботу в інших областях, у сотню разів більше.
Адже у північних районах Рівненщини заробітчанство вже давно стало традиційним, і, на жаль, стали традиційними випадки, коли роботодавці просто “кидають” наших людей. У цих випадках рівнянам навіть нікуди звернутися. Як кажуть в обласній службі зайнятості, допомогти таким людям вони просто не в змозі, адже відповідають лише за тих, кого вони працевлаштували. За такими заробітчанами у службі слідкують і слідкують за тим, чи роботодавці в свою чергу дотримують слова.
Але пан Демченко каже, що сьогодні роботодавці стали хитрими. Зазвичай ті керівники сільськогосподарських підприємств, які хочуть ошукати людей, у жодні офіційні органи не звертаються. Вони шукають своїх жертв самостійно. Чиновники радять, якщо і вас ошукали — звертайтеся до суду.
Натомість, у Рівненському апеляційному суді навіть не знають, як часто до них звертаються ошукані роботодавцями люди. Державні органи не ведуть такої статистики. Так само не знають, наскільки часто дурять наших у південних та східних областях, і в обласному управлінні праці та соціального захисту населення. Це питання не їхньої компетенції — відповіли і в цій організації. Тут теж не знають, як допомогти обманутим людям і куди звертатися скривдженим.
Хто ж допоможе?
Пошуки державної установи, працівники якої змогли б допомогти ошуканим селянам, нічого не принесли. Але є люди, яким потрібно допомогти. В редакцію з такою проблемою звернулися не лише мешканці Костянтинівки. Так само ошукали і жителів села Кричильська того ж Сарненського району. Люди з цього села працювали на Полтавщині, в селі Яблуневому Оржинського району. Восени вони також не отримали розрахунку. Так само не допоміг і суд та звернення у різноманітні інстанції. Люди, з якими ми розмовляли, кажуть, що більшість чиновників допомогти не хоче, інші ж просто не знають, як це зробити. А роботодавці цим користуються. Вони розуміють, що не завжди і суд може допомогти простим людям, особливо зараз, коли господарства переформовуються та змінюють власників, і вже за рік знайти, хто ж віддаватиме борг, часто-густо просто неможливо. Щороку людей, які використовують працю наших співвітчизників і не платять за це ні копійки, стає все більше. Відповідно стає більше і тих, хто із заробітків повертається без грошей. Ця проблема з кожним роком набирає все більшого розмаху, а якихось кроків з боку влади, щоб її вирішити, поки що не видно.
Тому люди, коли в черговий раз їдуть на заробітки, сподіваються лише на порядність роботодавців та своє щастя.