Кожна жінка покликана...

Я пам’я-таю ще перший колгосп і голодомор
— Пані Зінаїдо, звідки стільки енергії та впевненості?
— Напевно, що це від батьків. Народилась я 20 липня 1924 року в місті Тамбові. А так як батько мій був генералом армії, то відбулось це у кавалерійських казармах. Мама — донська козачка зі станиці Ніколаєвська — це добу вверх від Ростова по Дону. Познайомились вони під час революції, коли Червона армія проходила біля Ростова.
— Ви одна були в батьків? Розкажіть, будь ласка, про свою родину.
— Так, окрім мене дітей не було. Мама дуже хворіла. Поки тато був в армії, ми за ним так і їздили з чемоданчиком. Після революції та у зв’язку з хворобою батько поїхав на батьківщину — це в Україну, в Житомирську область, Попільницький район, до містечка Корнина, а точніше — у село Раківку. Батько мій з болгар походить. Його батька, мого діда, звідти привіз великий магнат житомирський Дорошенко, який мав багато заводів, маєтків. У той час у тих краях якась хвороба ходила, багато людей померло. Мій дід маленьким хлопчам-сиротою сидів біля дороги, по якій якраз проїжджав Дорошенко зі своїм обозом. Конюх сказав, щоб забрали дитя з дороги. Та йому сказали, що це сирота, який нікому тут не потрібний. Тоді Дорошенко змилувався над хлопчам. Дитя кинули на задній віз і привезли в Корнин, а там забули про нього. Так він з конюхами в конюшні і виріс. А коли став дорослим, то, звичайно, став конюхом. Мій батько був у діда старшим сином. Окрім нього, було ще сім хлопців і дівчина Марія. Сім’я була дуже бідною. Коли батько підріс — пішов в армію, дослужився до генерала. Усім своїм братам допомагав отримати спеціальність, стати на ноги. А коли пішов у відставку, то приїхав до своєї двоюрідної баби, що в Корнині проживала.
— Що вам найбільше запам’яталось з дитячих спогадів?
— Колективізація. Була я ще малою, але все, що тоді відбувалось дуже добре пам’ятаю. Це і як людей зганяли до колгоспу, і як конфіскували весь реманент — сіялки, віялки і таке інше. Хто мав добрий будинок — також забирали. А того, хто противився, висилали до Сибіру на поселення. Я на свої очі бачила цей перший колгосп у Корнині. Були такі люди, що самі віддавали худобу. Та було і таке, що приходили, зло робили — вночі зимою в хліві під худобу наливали воду. А зранку, коли тварина вставала, то відривалась зі шкірою. Я бачила, як потім люди плакали, бо доводилось віддавати останнє... Бідніші швидше це робили. У сусідньому селі Кривому був такий випадок. Одного заможного чоловіка виселили, а в його хату поселили директора школи. І от цей колишній господар з вікна застрелив директора. А я з дочкою цього чоловіка в один клас ходила і якраз була тоді з нею у цій хаті. Від переляку мою подружку розбив параліч...
А потім у 1930-32 роках на власні очі бачила голод, який був створений штучно, бо чорноземи наші були родючими, а люди — працьовитими. У той період собак, котів, равликів, черепашок і близько не було. Все було зібране і з’їдене. І, щоб якось вижити, дійшла вже черга до трупів, з яких навіть їсти не було що — шкіра і кістки. Були серед людей і людоїди. Батькові приписали, що він націоналіст і посадили на півроку до Попільницької в’язниці. Мама дуже хворіла і мала йти на операцію, але журилась: хто буде за мною дивитись? Домовилась з бабусею-сусідкою, для якої за це пошила машинкою дванадцять сорочок. Та щодня давала мені по ложці вареного проса і краплині олії. Для того, щоб довше посмакувати, я ложкою не їла, а брала рукою по одній просинці. Думала, що хоч колись буде добавка, та дарма.
Мамі в лікарні давали якусь баланду і малесенький сухарик, який вона мені щодня віддавала. Від того у неї довго не загоювався післяопераційний шов на весь живіт. А щоб сухарика не вихопили інші хворі, мама ховала його під груди, а я його брала, коли пригорталась. Я не була опухла, тому за мною полювала жінка-людоїдка, якій допомагав заманювати дітей її власний син. Спіймали її люди, коли вона одну дитину майже доїдала — лишились тільки ручки та ніжки. Сусід, котрий мене оберігав, казав батькові, що на місці тої дівчинки могла бути і я. Людоїдку забрали до в’язниці, в якій у першу ж ніч самі ув’язнені її забили. А була ще сім’я — мама, тато і дівчинка. Коли батько помер, то його не поховали, а обрізали шкіру і щодня варили. Кістки пізніше закопали біля хати. Їх ніхто не засуджував, бо всі розуміли, що потрібно було вижити. Їли жолуді, каштани... Отак ми пережили голодомор.

Рівне було невидне і маленьке
— А коли ви потрапили до нашого міста?
— У Ровно, так тоді звалось Рівне, я приїхала вже одружена у 1944 році, чекала на свою першу дитину. Чоловік аж до 1948 року ще був на службі, повернувся аж з Німеччини. А я тут закінчила учительський інститут, так колись називався педінститут. Отак почалось моє життя у Рівному. Я бачила, як місто з року в рік гарнішало, росло. У 1944 році найвищими були двоповерхові будинки. Місто було таке непривабливе, розбите, невеличке, скрізь грязь. Багато воно пережило і перестраждало.
— Який період відбудови міста ви можете виділити з-поміж інших?
— Найкращим місто почало ставати, коли у вісімдесятому році до керівництва прийшов той самий Віктор Чайка. Тоді місто було настільки гарне, що його почали називати “місто-сад”. Звичайно, таких будинків, фасадів, як ми зараз бачимо, ще не було. Але місто набирало дуже гарного вигляду. Я всім цікавилась, тому коли будувався драмтеатр, навіть лазила в котлован. Було образливо, коли навпроти драмтеатру почали вирізати скверик. Сиджу собі неподалік на лавці, та й плачу. А якісь люди до мене: “Ти не плач, тут буде дуже гарно. От побачиш!” І справді, дуже раділа, коли бачила, який вигляд набирає Театральна площа. Як нещастя своєї сім’ї переживала, коли горів наш драмтеатр. Вже потім дізналась, що ще у двох містах у цей самий день в Україні горіли театри. Це було справжнє злодійство. І знову я стояла і плакала. Але потім, коли вже відбудували театр, то це було справжнім святом. Майже всі великі будівництва у місті не пройшли повз мою увагу. Була як народний контроль.
Коли їздила до сина на присягу, а служив він під Москвою, у Загорську, розповідала, з якого ми гарного міста приїхали, як воно відбудовується. То навіть генерал Марков зауважив, що вперше чує, щоб жінка була такою патріоткою і так захоплено розповідала про любов до свого міста.
А як його не любити, коли тут пройшли мої найкращі роки, тут виросли мої четверо дітей, тут кожен куточок викликає стільки спогадів...
І при всьому цьому доводиться доживати свого віку з дочкою та двома онучками (опікункою яких є пані Зінаїда, бо дочка перенесла цілий ряд складних операцій) у темному, сирому, скоріш підвальному примі-щенні...
Так, нашому будинку іде друга сотня літ (Соборна, 346). Він настільки старий, що впродовж багатьох років навіть не був внесений до обліку в міському архітектурному управлінні. Коли ми у нього вселялись, то думали, що це тимчасово, доки отримаємо нове помешкання. У цьому будинку що тільки не робили раніше — і виготовляли кінську упряж, і домовини, і мило варили, і ковбаси коптили. Та затримались ми тут надовго як бачите самі. Чоловік так і не дочекався, але у нього гарне місце на новому кладовищі — просто у центрі. Мені то що, а от за дітей треба потурбуватись, тому і оббиваю пороги.
Читаю напам’ять Шевченка
— А як склався ваш трудовий шлях?
— Починала з вихователя ремісничого училища, потім у Будинку культури працювала художнім керівником танцювального гуртка, зі співу та драми. Довгий час працювала в обласній науковій бібліотеці. Коли діти почали хворіти була вимушена шукати роботу ближче до оселі, тому працювала в будівельній організації вихователем з праці. А вже після виходу на пенсію пішла на курси машиністів для котелень, а пізніше — лаборантів. І ще тринадцять років відпрацювала на великих міських котельнях.
У свій час я закінчувала школу шоферів-механіків, п’ятдесят років була за кермом. Воджу і машину, і мотоцикл, плаваю, вчу дітей грати в шахи, бо це розвиває мислення. Усі мої онуки добре грають у шахи, добре плавають.
— Ви дуже артистична, а чи не було у вас мрії стати артисткою?
— Мене навіть запрошували на роботу в театр. Вже пройшла проби і вчила ролі. Навіть зараз читаю напам’ять Шевченка. Але коли моя мама дізналась про мої наміри податись до театру, то підговорила чоловіка: “Як це ти будеш літом два місяці без жінки та з двома дітьми?!” Це й вирішило мою артистичну кар’єру.
— А пізніше ваше захоплення хтось з дітей підхопив?
— І син, і дочка добре навчались в балетній школі — була колись у нас така. Син танцював у “Полісянці”, закінчив Московський інститут імені Гнєсіних.
— Чи вбачаєте ви зв’язок вашого походження з сім’ї військовослужбовця з тою наполегливістю, зібраністю, відважністю, які допомагали витримати життєві випробування?
— Так, звичайно! Мої сини відслужили в армії. Ми маємо повагу до людей, що віддають своїй Вітчизні сили та знання. А люди, що погано відгукуються про службу, ухиляються від неї, у нашій родині ніколи авторитетом не користувалися.
— Ви щаслива жінка?
— Щаслива. Мене дуже поважають діти, онуки. Дай Боже іншим людям таких дочок, як я маю невісток!
— У чому вважаєте зміст жіночого щастя?
— Кожна жінка покликана продовжити людський рід. Виховати дитину, навчити розбиратись у цьому світі. Якщо з якихось причин цього не сталось, то таким можу тільки поспівчувати. І зверніть увагу, що слова Батьківщина, перемога — жіночого роду.