А в думках: “Хлібця б...”

"Ну то й що!" — почула в слухавці учасник війни, ветеран праці, жертва голодомору 1932-1933 років, самотня 80-літня пенсіонерка Франціска Томагашева (на фото), коли звернулась за допомогою в управління соціального захисту. Хіба не заплачеш?
Та давно виплакала вона всі сльози... Дев'ятилітньою дівчинкою побачила Франціска голодомор 1932-33 років у селі Гришківці Бердичівського району Житомирської області. Добре пам'ятає, як партійно-комсомольська червона валка забрала в їхній коморі все обмолочене збіжжя. Як разом з сільськими активістами прийшов і їх родич — дядько Тоцько, щоб забрати хліб. Щойно спечений хліб! А було аж десять буханців — скільки членів сім'ї. Правда, залишив дядько сім хлібин. Зглянувся. Так почався голод восени 1932 року у цій родині. Сім буханців хліба, не конфісковані з горища сушені жолуді та лушпиння картоплі для худоби, яку вже забрали, і шкура бичка — ось їжа родини, яка ж до того вважалась у селі середняцькою, адже мала коня, воза та солом'яну стріху на хаті. Тяжко було. Однак до весни якось дотягнули на пляцках з мелених жолудів та картопляного лушпиння. Дітей ще підгодовували синюватим супом в школі.
— Якось на уроці, — розповідає пані Франціска, — вчителька Марія Шут читала нам газету про те, як тяжко та голодно живуть люди за кордоном, а потім задумалась і сказала: "А добре було б поїсти борщу і каші".
— Ранньою весною 33-го батько взяв мене з собою у Бердичів, мабуть, щоб віз пильнувала, поки він піде у пошуках їжі, — пригадує бабуся. — Та не встигли ми приїхати, як батька забрали енкаведисти і наказали вивозити трупи з міста. Цілий день возив. Тоді ж вперше побачила, як люди попід лісом здохлого коня їли...
Не може забути пані Франціска й свого ровесника, опухлого від голоду. Як він злизував з підлоги крихти хліба, що витрусив з торбини їх товариш. Або як голодні люди за пляцок з жолудів цілували руки...
У 1937 році помер її батько від виразки шлунка. Не дожив до репресії. Хтозна, може і його забрали б у "чорний ворон", як й інших односельчан? Як забрали і сільського вчителя малювання. За що?..
А далі була війна. І знову одна й та ж думка: "Хлібця б...".
Після війни пані Франціска закінчила педучилище у Бердичеві і потрапила за направленням у село Волошки Рівненського району (тоді Олександрійський район). І знову голод, вже післявоєнний. На мізерну платню вчителя могла купити лише чотири склянки пшона. Отож підбирала огризки з-під парт після уроків. Пам'ятає досі відповідь дівчинки на екзамені з історії в четвертому класі: "Колгосп — це те, де живуть бідні, обірвані, голодні люди, які ходять по селах і просять". А на цьому ж екзамені була інспектор з району (!). Однак пощастило вчительці — інспектор виявилась людяною, нікуди не донесла.
Потім закінчила Рівненський педінститут. Сімнадцять років викладала математику в кооперативному технікумі, звідки вийшла й на пенсію. На старості залишилась сама. Чоловік помер, а підірване з дитинства здоров'я та лихоліття молодості не подарувало цій приємній, добрій жінці дітей. Але й на старості не обминула зла доля Франціску Томагашеву. Знову та ж думка гризе: "Хлібця б...". Адже мізерної пенсії в 150 гривень не вистачає самотній, з підірваним здоров'ям жінці на оплату комунальних послуг, придбання таких потрібних ліків та скромну їжу. Щоб відволіктися від нудотного голоду та при хворих очах вона вишиває. Гарно вишиває!
Після звернення Президента України Леоніда Кучми до українського народу у зв'язку з Днем пам'яті жертв голодомору і політичних репресій зажевріла надія в серці Франціски Томагашевої: нарешті про старих і немічних згадає уряд та місцева влада, допоможе ділом, а не словом, і хліба на столі у них буде вдосталь кожного дня...