Живий свідок Голодомору

Урожай, зауважує Федір Парамоненко, того року був щедрим. Батько у власності мав 22 гектари орної землі, збирав 18-20 центнерів із гектара — цілком нормальний показник для степової зони. Зібраного збіжжя, звісно ж, вистачило б для того, аби прогодувати сімох дітей, проте збільшили розмір податків-стягнень із населення. У добровільно-примусовому порядку міцні середняки, до яких належала сім'я Парамоненків, мали сплатити державі 700 карбованців (у той час, коли добра коняка коштувала до 30 карбованців). Названа сума, звісно ж, виявилася непосильною для господарів, проте несплата жорстоко каралася — бунтарів одразу ж таврували ворогами народу та відправляли на Соловки. З останніх сил працювали батько і мати, старенькі дідусь та бабуся, проте цю суму не змогли нашкребти. Продавали коней, корів, зібране зерно та картоплю, навіть землі пішли в державну казну. Тоді почали продавати хатні речі. Федір Парамоненко пригадує, як батько намірився перевести на гроші кожухи, мережану постіль та одяг, який бабуся ховала в скрині. За правилами матріархату, яким відзначалася Слобожанщина, чоловік мав би слухатися жінки, тим паче старшої, проте батько був глухим до її благань не чіпати скриню.
Через кілька тижнів у селі не залишалося навіть зернини — ретельні обшуки, які проводили правоохоронці та сищики НКВС, дочиста вимели засіки, комори, льохи. Обшук не минув жодного обійстя, брали навіть залишене на чорний день, останні кришечки зі столу, мізерні "скарби", закопані в землю. Щоб врятуватися, люди йшли в колгосп. Один трудодень виснажливої праці — аж сто грамів борошна або стільки ж чорного хліба. Той шматок, мов із сирої землі і твердий, як каменюка, мати зі сльозами на очах ділила між всіма. Наймолодші діти дивилися на плаский кусник, плакали, просили ще. Через кілька тижнів дві третини села опухли з голоду. Дяка Богу, що Морозівка лежала недалеко від залізниці й ті, хто ще мав сили, намагалися вчепитися за вагон і покинути голодний край. Їхали переважно на Західну Україну — чутки стверджували, що там вдосталь хліба.
— Найближчі села, — пригадує Федір Парамоненко, — вимерли вже через місяць. Наше ж знаходилося на кордоні трьох областей, у тому числі й російської. Там, за кілька кілометрів від нас, ніхто й не підозрював, що зовсім поряд, звідки ще донедавна долинали живі людські голоси, чути смертоносне дихання голоду.
На городі Парамоненків влітку ріс тютюн — дід любив палити самокрутки з міцних листків. Коли у хаті не залишилося нічого для продажу чи обміну, старший брат набирав мішок заготовленого на горищі тютюну, йшов на Воронежчину і приносив додому маленьку торбинку крупи та полумисочок сірого борошна. Мати замішувала його з картопляним лушпинням, лободою, якимись корінцями і сушила хлібці, адже дров теж не було. Голубів і горобців поїли, ловили ворон, жаб і шукали поживи в задубілому гної.
Кожного ранку селом проїжджала підвода, незворушні могильники зупинялися перед кожною хатою, виносили опухлі сині тіла, вивозили за село та скидали в одну велику могилу. Пізніше до жахливої купи трупів потрапляли й ті, хто конав — а що з ними возитися, не сьогодні-завтра віддадуть Богу душу.
— Пам'ятаю, померла моя молодша сестричка Марійка, — сумує співрозмовник. — Мати поклала синє худеньке тільце на кожух, простелений на столі. Сиділа поруч мовчи, без сліз, без крику, і туга ця була страшною. Вранці сестричку забрали.
Незадовго після того сім'ю покинули бабуся, завжди моторна і життєрадісна жінка, та дід. Потім голод дістався і до старшого брата. Спухлий, лежав він у хліві на ряднині. Тоді пан Федір вперше у своєму житті вкрав. Ранком пробрався він до колгоспної комори. У її дверях, як заведено на Східній Україні, знизу була дірка, через яку вільно проходив кіт. Хлопчик просунув у неї руку і, о диво, намацав мішок з хлібиною. З усіх сил потягнув до себе, але хлібина виявилася великою — не для селян же призначалася, а комірникові. Проте дитина крутила-вертіла, і таки просунула хлібину крізь діру. Теленькало серце, шуміло у вухах, та маленький злочинець щодуху мчав додому, до брата. Голодний, з напівбожевільними очима, він просив ще, але Федір так і не дав добавки — не можна. Брат вижив.
— Я був малий, спритний, — гірко усміхається Федір Парамоненко. — Бігав селом, дивився, щоб не сідали люди, адже сісти — означало померти. А ще шукав бодай якогось листочка. Підходила весна, кори на деревах, звісно, катма, та ми зривали дрібні бруньки та паросточки трави. Люди їли навіть бродячих собак, але більшість Бровків повмирали від голоду разом із господарями.
Весною в село привезли насіння для посіву. Воно було дуже протруєне, щоб нікому не спало на думку приховати та з'їсти кілька зернин. До хліба, який видавався в колгоспі, стали додавати сочевицю і протрухлий горох. Одного разу селянам дали не по сто, а майже півкілограма борошна — справжнє свято.
Траплялися у Морозівці випадки людоїдства. Мати сусідньої родини Галанів повечеряла донькою, наступного дня разом із чоловіком, збожеволілі від голоду, вони з'їли малого конаючого сина. Люди з острахом обходили їх осиротілу оселю навіть коли голод закінчився. У сусідньому ж селі канібалізм проявився страшніше — голодні несвідомі батьки засолювали власних малюків, а їх сусіди боялися виходити на вулицю, щоб бува не потрапити під сокиру здичавілого голови сімейства.
Голод згуртував людей. Колгоспну нивку орали коровами з гострими боками та охлялими конячками. Хліб, отриманий за трудодні, до крихти ділився між тими, кому судилося вижити. Нелегко жилося, та навіть сліз не лишилося у змордованих селян — похмуро, мовчки проводжали вони на той світ дітей і близьких, питали-молили Бога лише про одне: чому дозволив такі знущання, хто винен у тому?
Всевишній таки змилостивився над українцями, пославши їм непоганий врожай, й зменшили непосильні податки. Але скажені голодні роки надовго запам'яталися селянам — вони вкрай економно використовували продукти, боячись хай ненароком обмовитися про непосильну "честь годувати народ", якої удостоїла їх радянська влада.
— Я вперше спробував справжній хліб лише у 1937-му році, — скрушно зітхає ветеран. — Мама спекла (не підсушила, а вийняла з печі) духмяні білі палянички, поклала їх на чистий рушник. Ніколи не забуду той свіжий аромат хліба, такого рідного, такого бажаного і святого. Мати перехрестила буханець, розламала його і заплакала...
А потім був голодний 1947-й — син рятував сім'ю, адже тоді вже відносно повноцінно працював. Викручувались, як могли, а порятунком ставала підтримка і чесно, на всіх розділена скибка чорного хліба. Вистражданого, як сам український народ...