Той, хто не відрікся від покликання

— Пане Филимоне, ви пережили, так би мовити, чотири влади. Як ставились до віруючих вашої церкви у різні часи?
— Наша церква була під польською окупацією і небажаною православієм. У вересні 1939 року прийшла радянська влада, а вже з жовтня почались репресії. Більшість пасторів тоді емігрувала: хто до Німеччини поїхав, хто до Америки. Я ж у тому році тільки закінчив духовну протестантську семінарію у Польщі, у місті Гвєнзборг, що у Поморському воєводстві. Там вчилися представники різних народів і конфесій, але предмети викладалися або польською, або німецькою мовами. Після семінарії мав продовжити навчання у Базелі (Швейцарія) у духовному університеті. Але не склалося — почалася Друга світова війна.
Я не емігрував, залишився на Батьківщині. Працював бухгалтером у лісництві, був пастором в Олександрійській громаді. Під час німецької окупації працював адміністративним референтом у районній управі Олександрійського району (тепер Рівненського), адже знав німецьку мову. Та з 1943 року пішов у підпілля, тому що німці палили церкви разом з людьми, як у селі Ремель Олександрійського району. У підпіллі займався просвітницькою роботою. Так було аж до 1947-го. А потім мене заарештували і відправили до Сибіру в Іркутську область, у Новоангарськ, у табір для політв’язнів “Озерний”. Працював на лісоповалі, будував БАМ. Після смерті Сталіна перекинули нас на будівництво нафтопереробного заводу, за 26 км від Омська. Мене звільнили вже у 1955 році, але з позбавленням всіх прав на п’ять років. Далі працював на цегельному заводі. І тільки у 1957 році мені вдалося поїхати у відпустку на мою любу Україну, до Рівного. Мені так хотілося залишитись вдома, але я був безправний: мені не дозволили ні прописатись, ні працювати тут. Мусив завербуватись на роботу у Донбас. А звідти вже повернувся додому...
Тяжко згадувати і говорити про часи заслання пану Филимону. Адже десять років таборів — не поле перейти. Хоча й зустрічав там українських патріотів, таких як генерала УНР Олександра Грекова, професора Шумського, диригента хору церкви святого Юра, що у Львові Володимира Листопада (до речі, уродженець Рівного), співачку із Стрия Лідію Вергановську, слова пісні якої пам’ятає й досі: “Вже осінь. Не вернеться кохання...”, та інших, спілкування з якими додавало віри в Україну.
І тільки у незалежній Україні його мрії збулися, адже ні в засланні, ні у часи подальшого життя у тоталітарній системі, він не забував про покликання священика. Спочатку їх церква містилася в одній кімнатці, а згодом, у 1997-му побудували свій храм на вулиці Пересопницькій.
— А все ж, що спонукало вас стати саме священиком християнської протестантської церкви і на які догмати вона опирається?
— Сім’я моїх батьків була православна і мала восьмеро дітей. Нас вчили, що церква — це мати народу. Та якось стався такий випадок, що змінив мій світогляд. Православний священик відмовився хоронити небіжчика допоки йому не заплатять. А хоронили глибокої осені, діточки померлого погано вдягнуті, босі. Нічим було їм платити. Отже, моє християнське духовне бачення — це реформація. Я вважаю, що це правильний вибір. Ми віримо у Біблію, а Святе Письмо можна порівняти з горіхом — розлущуючи який, беремо тільки те, що з’їмо. Наша церква має основу, устояну догматику. Визнаємо хрещення, євхаристію (причастя). А хрест на бані показує, що наша церква християнська, не сектантська. Також ми готуємо молодят до свідомого вибору у шлюбі. На цих засадах і я будував свою сім’ю.
Ми з Софією, моєю дружиною, прожили разом 63 роки. Вона навіть і до Сибіру, у часи мого заслання, не побоялася приїхати з двома дочками. Основне — бути свідомою людиною. Разом виростили трьох дівчаток, маємо вже чотирьох онуків (тільки один хлопчик) і трьох правнучок. Ми, як і наші батьки, розлучимось хіба що через смерть. А ще хорошим прикладом стала для мене сім’я Генріка Лєсіка, польського пана.
Я народився у селі Бичаль (тепер Рівненського району), дуже мальовничому — на вісімнадцять хат, із ставком і лісом неподалік. Ліс цей був як парк: 200 гектарів спеціально загороджено для звіринця, в якому жили лосі, козулі, олені... Мій батько працював лісничим у пана Генріка. Ці люди відрізнялись гідним життям: чемні, виховані, людяні. Бувало, батько пошле мене віднести їм грибів, так стара пані завжди покличе: ”Ходи, дитя, ходи...”, покладе якихось гостинців, ще й грошей дасть.
Сподіваюсь, що ми теж стали хорошим прикладом для наших дітей.
— Пане Филимоне, яке ваше ставлення до Папи Римського. Тобто, чи сприймаєте його недавній приїзд в Україну, як крок до єднання всіх християн?
— Я шаную його як людину, та не надаю великого значення сану. Але потрібно давати добрий приклад, щоб був мир і спокій. У нашому місті працює вже протягом трьох років Рівненська міжцерковна рада. Ми хочемо, щоб церква була носієм як духовності, так і культури, щоб люди почували себе громадянами вільної України. У той же час ми виступаємо за толерантні відносини і мирну співпрацю з усіма релігійними конфесіями, що є у нашій державі.
— Щоб ви побажали, як найстаріший священик області, читачам нашої газети?
— Усім нам потрібно усвідомити, що національні інтереси України потребують примирення у духовно-релігійній сфері. Сьогодні ми живемо у державі, де є різні народності, релігійні течії. Але християнські засади були і залишаються домінуючими в Україні. Адже в єдності — наша доля! В єдності — наша воля!