Два роки пекла Юрія Міклашевського. 14 років тому, 15 лютого 1989 року, радянські війська були виведені з Афганістану

..Був червень 1982-го, коли їх вишикували на плацу в Ізяславі і зачитали наказ командування. Він звучав приблизно так: “На основі договору між СРСР та Демократичною Республікою Афганістан від 5 грудня 1978 року про дружбу і співробітництво, а також надання військової допомоги в разі загрози одній із сторін, відбути в Республіку Афганістан для захисту завоювань квітневої революції та виконання інтернаціонального військового обов’язку”.
У тій шерензі на плацу стояв і молодий прапорщик Юрій Міклашевський — на той час заступник командира групи спеціального призначення, інструктор мінно-підривної справи. Коли зачитали наказ, серце забилося частіше: від початку військових дій в Афганістані вони, кадрові військові, встигли наслухатися всякого, в тому числі й про нечувані звірства душманів. Ні, не боявся, але ж так не хотілося надовго розлучатися з дружиною та маленькою донечкою. “Розлучатися?.. Надовго?.. А, може?.. Але ні, не треба про це, все буде добре...”
Справді-бо, не хотілося вірити в ті хвилини, що на нього теж чигатиме десь на гірській стежці протипіхотна міна, що і його може насмерть скосити випущена з-за дувала куля...
Декілька днів на збори, побачення та прощання з рідними, далі на літак і через декілька годин — Середня Азія, пересильна база у Ташкенті.
Місто зустріло привітно — справжній східний оазис. І, хоч скрізь обличчя “ненашенські”, але російську мову чути повсюдно, а подекуди й українська проривається. Майже вдома! Через два тижні, відведені на акліматизацію, знову на літак, що за якусь годину приземлився в столиці сусідньої азійської країни.
Кабул, на відміну від сонячного Ташкента, зустрів зовсім по-іншому, начебто аж вороже. Насувався буран. Пустельний суховій-“афганець” заліплював піском очі, ніс, вуха, піднімав із землі і шпурляв у обличчя навіть дрібне каміння. Так продовжувалося декілька днів. Нарешті буря вщухла. Але потрібно було готуватися до нової бурі, шквал якої набагато страшніший, ніж природні катаклізми — ворожий шквал людської ненависті...
— У Кандагарі розвидняється рано, десь j годині третій, – розповідає Юрій. — Моя група в складі чотирнадцяти чоловік лежала в дозорі на перевалі Фадж. У передранкових сутінках ми помітили караван десь із трьохсот верблюдів, які, зчеплені між собою повіддям, поволі виповзали на перевал. Розтягнулися, мабуть, на кілометр. Охорони — приблизно шістдесят чоловік. Сили нерівні. Але ми у вигіднішому становищі, в укритті. Поки тривала перестрілка, нам на допомогу наспіла авіація. Коли все закінчилося, моя група побігла вниз перевірити вантаж. В основному то були боєприпаси, а також медикаменти та дизельне пальне. Взяли те, що змогли донести, а те, що залишалося, довелося знищити, щоб знову не потрапило в руки душманів. Внизу за перевалом — кишлак, а там у них, звісно, свої люди. І взагалі, в таких випадках після бою потрібно дуже швидко вибиратися звідти, бо вже через якусь годину може бути пізно. Доводилося постійно робити марш-кидки по десять-п’ятнадцять кілометрів, до місця евакуації, тобто туди, де наш десант чекав вертоліт.
— Чи страшно воювати? – запитує Юрій і сам же відповідає: — Воювати не страшно, страшно втрачати людей у цьому пеклі, де смерть чатує буквально за кожним валуном. Страшно думати про те, що мати не дочекається сина, дружина — чоловіка, діти — батька. В Афгані я пробув більше двох років. За цей час моя група взяла участь у п’ятдесяти двох бойових операціях. Особисто я нагороджений двома орденами “Червона Зірка” і урядовою нагородою Афганістану. Мені, слава Богу, поталанило вижити в тій війні і зберегти своїх людей. Хіба може бути більша нагорода для командира? Не кажу, що ми були героями. Але й не хотілося б, щоб про нас думали, як про найман-ців, окупантів чи вбивць. Просто, тоді була така ситуація, і ми чесно виконали свій військовий обо-в’язок. І якби сьогодні на-ша держава віддала по-дібний наказ, хіба ми поступили б інакше? Ми — військові, а накази не обговорюються.
Що ж, все правильно. Не вина військових у тому, що тодішні політики посилали їх вбивати інших — людей чужої країни, чужої крові, чужої віри. І не їх вина в тому, що доводилося гинути сотнями, тисячами — цього вимагала священна клятва, дана одного разу.
Можна по-різному оцінювати ту війну, але незаперечним залишається одне: мертвих не повернути. Тому — не треба зайвих слів. Помовчімо. І ця хвилина мовчання нехай буде хоча б мізерною дещицею плати-пам’яті, яку ми, живі, завжди будемо сплачувати тим, кого немає і ніколи не буде серед нас. Чи сплатимо?..