Юрій Луценко про минуле і теперішнє

— Пане Юрію! Не раз доводилося чути, що процес занепаду рівненських підприємств-гігантів розпочався в той період, коли ви були заступником голови облдержадміністрації і відповідали за стан промисловості. А насправді?
— Ті, хто звинувачує мене в цьому, або мають коротку пам’ять, або просто безсоромно брешуть. У 1994-96 роках, коли я працював у Рівненській ОДА, працювали високовольтний, тракторний заводи, молокозавод і м’ясокомбінат, льонокомбінат і нетканка, “Рівнеазот”, Костопільський ДСК, Оржівський ДОК і т.д.
Справді, в той час у країні були в розпалі руйнівні процеси деіндустріалізації. Але наша, рівненська, промисловість на той час була “на плаву”. Об’єктивно приреченими без серйозних інвестицій були хіба що “Газотрон” і радіозавод. У 1998-1999 роках, будучи заступником міністра з питань науки та технологій, активно лобіював інвестиції в рівненські підприємства. Так, серйозні інвестиції отримала нетканка, були збудовані ювелірна та сірникова фабрики, отримали підтримку лісо- і гранітопереробні підприємства краю. На жаль, не по-господарськи були використані державні ін’єкції на “Газотроні”. Серйозні прорахунки відбулися в процесі хаотичної і часто нерозумної приватизації рівненської промисловості. В цілому ж я вважав і вважаю, що рівненська економіка була життєздатною, а її нинішній занепад — лише частково результат загальноукраїнської кризи. Основна причина — в нових методах нової команди губернатора Сороки, які розцвіли після президентських виборів 1999 року.
— До вищого керівництва держави ви в опозиції. А як ставитесь до місцевого, скажімо до того ж голови облдержадміністрації Миколи Сороки?
— Скажу відверто — ставлення змінюється в гірший бік. Пам’ятаю, як у 1998 році ми разом ефективно співпрацювали задля Рівненщини. Тепер же бачу інше — безкінечні показушні ювілеї, неприховане кумівство, непідкріплені справою амбіції і розгул корисливого чиновництва.
— Чи підтримуєте стосунки зі своїм колишнім шефом — Романом Василишиним?
— У мене правило не гудити своїх керівників. У даному ж випадку мені ще легше. Я щиро вважаю Романа Даниловича оптимальним керівником адміністрації, який більшу частину свого робочого часу предметно займався господарськими проблемами області. Крім того, він не був і наскільки знаю, зараз не є “барином”, що отримує задоволення від атрибутів влади і лестощів підлеглих. Так що я готовий завжди допомогти і йому, і області після першого його дзвінка. Інша справа, що дзвінків негусто. Мабуть, Роман Данилович вивчає програму СДПУ(о).
— Що вам найбільше запам’яталось під час чиновницької роботи в Києві? Ви туди потрапили завдячуючи зв’язкам свого батька?
— У Київ я виїхав після відставки і тримісячного безробіття. Запросив лідер моєї партії Олександр Мороз. Саме він представив мене міністру Семиноженку, який взяв мене на посаду начальника відділу. Ніякого впливу батька на цю ситуацію не було, як не було і планів кар’єри. Я тоді планував більше працювати в партійному штабі.
Але так сталося, що Володимир Семиноженко почав мене “просувати”. І що було найбільш несподіваним — навіть добився мого призначення заступником міністра.
Оцінюючи загалом той період, можу сказати, що то була колосальна школа. Саме тоді я освоїв нелегку науку пробивання великих проектів у чиновницьких коридорах столиці. Мова не про разові рішення. Ми створили і розвинули національну систему інноваційного інвестування українських підприємств. І якби не занепад міністерства з 2000 року, Україна вже сьогодні мала б Державний банк реконструкції та розвитку, без якого потерпає наш бізнес і господарство.
— Чи справді комуністи звинувачували Луценка-молодшого в тому, що він зрадив справі свого батька і як він ставився до того, що ви стали соціалістом?
— Я точно знаю, що не зраджував свого батька. Пам’ятаю його очі, коли в жовтні 1991 року він проводжав мене на перший з’їзд СПУ. Він гордився мною тоді. А я гордився ним, адже не розміняв свої переконання на бізнес в 91-му, не став перевертнем і пізніше. І хоча ми часто дискутували (зараз я навіть каюсь — занадто гаряче з мого боку) про позицію КПУ, але батько вчинив мудро і чесно — підтримав розвиток нової лівоцентристської СПУ, а сам до кінця був з тими, хто вірив йому.
— Уявімо, що завтра опозиція перемогла. Яку посаду хотів би обійняти Юрій Луценко?
— Чесно кажучи — не знаю. Але якби у мене був вибір, хотів відповідати за розвиток однієї з невеликих галузей економіки. Я дуже скучив за живою роботою з підприємствами. Мітинги — мітингами, але найкраще, що мені запам’яталося — це відкриття нових цехів, ліній, виробництв. Саме тоді відчуваєш свою корисність і потрібність людям.
— Стати першим секретарем Донецького обкому Соцпартії вас змусила партія чи ви добровільно звалили на свої плечі цей вантаж?
— І те, й інше. Мене відрядили на східний фронт, де у партії є проблеми. Якось, після зустрічі Олександра Мороза з виборцями, коли ми вкотре відчули запущеність партійної роботи на Донеччині, я висловив Морозу ідею відряджувати на роботу в такі регіони лідерів СПУ. “А ти візьмешся?”, — спитав тоді Мороз. Ну, а ви ж мене знаєте, я надто амбітний, щоб не сказати “так”. Тим більше, що той край — не тільки полігон донецького клану, а й ключова для розвитку України область.
— Кажуть, що почуття страху властиве кожній людині. Чи мало місце це почуття у вашій душі, коли ви очолювали акцію “Україна без Кучми”?
— Не для красного слівця, а як на духу кажу — ні. Біс його знає чому, але я не боявся. До речі, це стосується майже всіх, хто там був. Ми добровільно, навіть без попередження своїх партійних вождів, вийшли туди, щоб не дати заглушити справу Гонгадзе. Останню краплю, яка мусила переповнити чашу терпіння і мовчазної покори людей правлячій банді.
Ми не боялися, бо привселюдно відрізали собі дорогу назад — і стало легше жити без брехні, озирання, подвійних стандартів. Та й, власне, не було коли боятися. Цілий день на людях. А після другої ночі прибігаю на три-чотири години додому, а там — однорічний син, який прокидався і плакав по десять-дванадцять разів на ніч. Шкодуючи дружину, я брав на себе цю північну вахту, тож зранку був заряджений не страхом, а повною ненавистю до антинародного режиму.
— Чи можлива підтримка Соцпартією на певних умовах Віктора Ющенка на президентських виборах?
— Соцпартія має свого лідера, але готова до найширших домовленостей заради перемоги демократичних сил. Така наша офіційна позиція. Я ж додам, що сьогодні треба не розводитися про єдиного кандидата, ставлячи певні умови його підтримки, а негайно створювати єдину команду всіх, хто хоче покінчити зі злом, яке мордує Україну. Зробимо це — у свій час автоматично визначиться і єдиний кандидат. Якщо ж лідери не зможуть домовитися — виборці мусять змінити таких лідерів. Годі програвати банді тільки через амбіції.