Час захисту від дітей

Як тільки весна натякнула на свій прихід, брудна дітвора в обірваному пошарпаному одязі хапає мене, як і інших, за рукав, пропонуючи купити проліски, конвалії, незабудки, бузок... Відповідаю, що не бажаю, після чого дев’ять із десяти “продавців” переходять на лайку. Спочатку застигала в німому здивуванні, адже раніше таких слів не доводилося чути ніде.
Чимало рівнян, як і я, заходять в магазинчик, біля входу в який у вечірню пору завжди можна побачити хлопчика невизначеного віку. Спільні зусилля працівниць та адміністрації крамниці і міліціонерів або ж плечистих покупців приводять до того, що дитину виганяють на півгодини-годину, а потім хлопчик знову, як бумеранг, повертається. Його одразу ж знову виганяють, мовляв, тільки покупців відлякує.
Таку ж ситуацію можна спостерігати практично у всіх кафе та барах. Раз по раз туди заходять прохачі або ж продавці неоригінальних букетиків, офіціанти частіше відмовляють, аніж дозволяють “закинути сіті”. На дітей, як правило, слова дівчат і хлопців у фартушках ніяк не впливають — вони канючать, голосно шурхаючи ногами, між столиками, невдоволено хмикаючи і часто-густо “підсмачуючи” все лайкою, виходять на вулицю, щоб звільнити територію для своїх колег, які вже через хвилину повторять побачене раніше.
А у великих містах “вилов” безпритульників найчастіше здійснювали у метрополітенах. Проходили ці заходи в основному в холодну пору року, коли, як пояснювали працівники правоохоронних органів, “діти мимоволі потягнулися до тепла”. Їх, звісно, ловили, відвозили в розподільник. Тих, кому не пощастило накивати п’ятами ще з відділення, більш-менш благополучно переправляли в притулки. До речі, у Рівному останнім часом притулки не відкриваються, що обласне керівництво іноді з задоволеним обличчям пов’язує зі зниженням кількості безпритульних.
З притулків більшість підлітків потрапляють у дитячі колонії. Вихователі, через долі яких пройшли сотні “вуличних дітей”, говорять про це просто, і в їх нехитрих фразах немов відображена вся безвихідь, непотрібність і жалюгідність сирітських доль.
Про ці долі можна говорити годинами, писати томи-історії, переконувати-жаліти, проте далі емоцій, як правило, співучасть не рухається. Вони — частина того суспільства, яке вже зрослося з кожним із нас, а тому й сприймається все якось звично-буденно...
А потім вони вийдуть з колонії для неповнолітніх, а деякі, найбільш спритні та непримиримі повернуться із зони, і прийдуть до нас, — тих, які переступали через них у магазинах і переходах, гидливо кривлячись, обходили на вулиці, жалісливо протягали копієчку чи принципово не давали грошей. Вони прийдуть і подзвонять чи постукають у наші броньовані двері, і ми змушені будемо їм відкрити, тому що вже тоді не зможемо ні обійти їх, ні переступити, ні проігнорувати. І тоді ми спробуємо бодай якось захиститися від них, так само, як коли вони були маленькими. Але цього разу в нас нічого не вийде. Ми змушені будемо платити. Платити за їх “щасливе” дитинство...