Буря на радіозаводі

Все почалося ще в 1997 році, коли до влади прийшлов нинішній голова правління Микола Цимбалюк. Тоді, за його словами, постала необхідність усе житло, тобто чотири будинки (три “малосімейки” і “повноцінна” будівля) та гуртожиток, перевести в іншу форму власності. У той час людям не давали можливість приватизувати площі, на яких вони мешкають. Керівництво заводу пішло назустріч працівникам — будинки передали на баланс міста, зазнавши при цьому значних збитків: мешканці заборгували заводу понад 88 тисяч гривень, які, до слова, до цього часу не повернули, а власне передача обійшлася радіозаводу у понад 160 тисяч гривень. Гуртожиток, який має статус службового приміщення, віддавати не наважилися (якщо вже відверто, то й приймати його ніхто не бажає). Разом із тим у приміщенні належало навести порядок, але вже перші перевірки виявили, що у ньому мешкає майже 2 500 людей, що втричі більше від можливого, тобто 899 наявних ліжкомісць. У гуртожитку, інформує Микола Цимбалюк, проживає лише 65 робітників радіозаводу, решта ж — люди, які не працюють на заводі, і можливості виселити їх або ж якимось способом впливати, практично немає. Питання перенавантаження будівлі вирішили розв’язати шляхом продажу наявної площі.
— Таке навряд чи зустрінеться в історії України, — розмірковує голова правління, — проте я не бачу в цьому нічого осудливого. Це майно заводу, і саме приміщення не зовсім пристосоване для окремого проживання. Ми дали можливість людям вибирати собі ту площу, такі умови, в яких би вони хотіли мешкати, разом із тим розпочавши підготовку документації, яка коштувала до 50 тисяч гривень.
Треба сказати, люди підтримали ідею керівництва, яке в свою чергу вже повністю “задокументувало” свою ідею. Отож, каже пан Цимбалюк, якщо людина придбала площу, вона має право і на кухню, і на санвузол, і, певна річ, на внутрішнє оздоблення кімнати-квартири.
За чотири роки керівництву вдалося продати 40 відсотків споруди. Завдяки цьому привели до ладу перший поверх, де, стверджує пан голова, нині навіть стоматологічний кабінет працює.
Новація, здавалося б, похвальна, адже у такий спосіб можна не лише зберегти приміщення, але й забезпечити людей житлом. Ложку дьогтю в бочку меду додали ті, хто не спромігся сплатити за кімнату — 100 мешканців гуртожитку написали лист-скаргу нардепу Павлу Сулковському, який передав його міському голові та прокурору. Суть невдоволення на перший погляд проста — мовляв, директор творить беззаконня, керуючи заводом-банкрутом, розпродає кімнати гуртожитку, який належить підприємству. Крім того, у самому приміщенні часто відключають електроенергію, та й умови там не найкращі. Директор, звісно, на заяву відреагував — поспілкувався із авторами скарги (як з’ясувалося, більшість з них ставили підпис під зовсім іншим документом), і вдався до документального аналізу. Він відкрив іншу, менш привабливу сторону справи — більшість людей, котрі підписувалися під скаргою, мешкали в гуртожитку незаконно, отож були реальними претендентами на виселення. Крім того, чимало з них мали значні борги за проживання та комунальні послуги — у 53 громадян заборгованість склала 93 тисячі гривень, загальна ж сума боргу станом на початок квітня — 229 тисяч гривень. Недоплати окремих людей сягають понад півтори, а в декого навіть дві тисячі гривень. За словами бухгалтера “Радіозаводу” Ольги Федорчук, найбільш сміливі мешканці взагалі відмовляються сплачувати за проживання та користування комунальними послугами, інші ж вдаються до хитрощів і не прописують всю сім’ю. Завдяки їм реструктуризовані на два роки борги за електроенергію і особливо комунальні борги навряд чи вдасться ліквідувати в запланований термін. Завод проте не має наміру дарувати злісним неплатникам борги — вісім справ уже чекають судового розгляду, ще кілька готується. Найгірше, каже Микола Цимбалюк, що борги мають не працівники, а сторонні люди, а викинути їх за двері у голови правління просто не вистачає совісті.
— Якби нам не заважали, ми б за два роки продали б гуртожиток, і від того виграли б і його мешканці, і завод. Але чи вдасться досягнути розуміння?