Щоденник

Варто лише потрапити туди, де є бодай один бажаючий стати режисером. Не тим, кому слово дають раз у рік, та й то за столом на свята, а людиною, яка всім і кожному може показати ОГО-ГО, і не словом, а ділом. Отож, добивається такий спеціаліст до керма, і починає насаджувати артистам своє бачення вистави. Та, вчорашня гра, виявляється, повний абсурд, люди, які її створювали, бездарні, а виконавцям, очевидно, доведеться авральними темпами переймати майстерність нового режисера та підлаштовуватися під нього або ж сушити сухарі. Бажаючих поповнити велику армію безробітних, зрозуміло, знаходиться небагато, отож артисти беруться до роботи. Новий “віз” зі скрипом рушає, виконавці крекчуть під важкою ношею — керівник не ходить пішки, коли є спини підлеглих.
Режисер завжди хоче бачити поряд з собою вільні вуха та рот — для того, щоб вилити душу та почути чергові похвали. Люди, які не вміють розсипатися в компліментах, автоматично переходять у “масовку”, а згодом і взагалі зникають зі сцени. Так формується “вірна команда” безмовних виконавців — у театрі тіней, благо, голосом і волею володіти не обов’язково. Проте те, що демонструється творчим складом — ніщо порівняно з виставами ГОЛОВНОГО. О, це видовище достойне кращих світових сцен, адже вловити ілюзорність і фальш може лише найпильніше, найчутливіше серце. Складні фігури, приглушена підсвітка, що змінюється яскравими полисками, плавні чи різкі рухи. Залу не вловити механічності, усе те, що коїться поодаль, він сприймає за чисту монету. Подумати, проаналізувати? Навіщо, адже все так захоплююче.
Але вічно так не буде. Одного дня мовчазні фанати акторської професії тихо полишать свого геніального режисера. Можливо, для того, щоб піти в інший театр, а може, щоб назавжди піднятися з “підніжного” стану і ніколи більше не бути чиєюсь тінню...