“Сьогодні я помру чи завтра — яка різниця? Життя і так — суцільне безглуздя...”

Справді, по відношенню до дитини ця розповідь матері, мабуть, виглядала чи не найжорстокішим моментом істини, або ж інакше кажучи, знущанням над тонкою стрункою маленької душі, ще не зовсім усвідомлюючої певного порядку речей у людському бутті. Та діватися було нікуди: з віддаленого райцентру Рівненської області Олена приїхала з донечкою, щоб у черговий раз навідатися до римо-католицької церкви Святих Петра і Павла і спромогтися поділитися своїми думками. Бо хтозна, як воно буде далі...

Як усе починалося?...
Лишень після одруження дізналася, що мій чоловік Олег — наркоман зі стажем. Коли зустрічалися, навіть на думку не спадало, що дивні перепади настрою можуть бути викликані його залежністю від зілля. Але в подружньому житті приховувати такі речі, погодьтеся, нереально, і як-то кажуть: “настав той день і та година”. Новина шокувала. Та переступивши через усілякі несприйняття, якось змирилася: під серцем виношувала нове життя, і воно мусило побачити світ. Хоча пізніше вже жалкувала про все: і про одруження, і про невиправдану поступливість, і про.. дитину (Господи, прости!).

Щоденні конфлікти прибивали
до землі
Що й казати, а миле сотворіння — симпатична крихітка-дівчинка відразу втішила нас обох. Та не надовго. В сім’ї почалися нові проблеми: вкрай потрібні гроші (власне, їх хронічна нестача) стали причиною частих сварок, лайок, а, подекуди, й бійок між колись люблячими людьми. Олег, як і багато його ровесників, потрапив під скорочення. (Постулат про незамінність кадрів довів своє). А мені, молодій матері, з освітою педучилища і з дитиною на руках нічого не лишалося, як молити Бога про кращі часи, отримуючи мізерні декретні, яких не вистачало навіть на пачку памперсів. Усіма правдами й неправдами чоловік намагався заробити для сім’ї якусь копійчину. Та, за великим рахунком, майже половина заробленого йшла на “дозу“. Доходило до того, що негаразди, нестатки і щоденні конфлікти так прибивали до землі, що я виходила вночі на балкон п’ятиповерхівки, аби раз і назавжди позбавитись від нестерпних страждань. Одним махом хотілося перекреслити все і всіх.
Та біль у серці за ні в чому не винну крихітку повертав назад. У світ жорстокості, несправедливості та безнадії. Очікувати ж-бо допомоги-рятунку було нізвідки: в Олега батьки вже років п’ять як померли, а я, скільки себе пам’ятаю, виховувалася у дитячому будинку. Від безнадії надія не народиться, але життя продовжувалося і я пливла за течією...

А я пливу
у човні...
Одного разу після чергового небажання жити на цьому світі, вирішила, що лишається єдине: спробувати “солодкого кайфу”. Бодай, раз. І все. Один-єдиний раз. Олегові ж це допомагає: злий і ненависний чоловік після “дози” якось обм’якав, заспокоювався і, навіть, траплялося, вибачався, ковтаючи скупу чоловічу сльозу. До наступного болю...
Значить, і мені мусить допомогти. Спокусилася. І, на диво, “співчуваючий” благовірний не заперечив. І допоміг...
Було так легко і приємно. М’якими теплими хвилями тілом розтікалося розслаблення, в голові солодко паморочилося, а в уяві різнокольоровими бульбашками танцювали якісь дивні вогники. Усе поглинав спокій...
А часом — навпаки — подібно зорельоту, душа набирала космічної швидкості і шалено літала сірими вузькими коридорами якогось замкненого геометричного простору. Тоді вже приходив страх. Бо, як розповідали “бувалі” друзі Олега, з такого польоту можна й не повернутися.

Страшний сон, який ніколи
не закінчиться...
Раз за разом, а далі — й рік за роком. Відмовити собі в дозі неземного “блаженства” було вже несила. Затягувало. Засмоктувало. Ставало майже щоденним ритуалом. Спитаєте, а як же наша дитина? Як їй жилося — та й живеться дотепер — з батьками-наркоманами, котрі ладні віддати останній гріш, лише б утамувати потребу в “кайфі”?..
Ви можете засуджувати мене, ненавидіти, проклинати. Не заперечуватиму — я це заслужила. Моя доня Іринка — мій біль. І щодня вона бачить на власні очі, як міняються її батьки. Але ж я ніколи не образила її, не зробила зле. Просто життя — суцільне безглуздя, страшний сон, який ніколи не закінчиться. А намагання взяти себе в руки і врятувати чоловіка, поки що закінчувалися однозначно — поразкою перед спокусою. Іринка виросте і — я чомусь дуже впевнена! — простить мене за гріх. Бо тепер ми частенько з нею навідуємося до церкви: доня просить в Бога лагідних вчителів та розуміючих друзів, а я молюся, щоб побачити завтрашній день...