Родинні сльози

Щоправда, в селі у Світлани жив брат Михайло, та бачилися востаннє вони дуже давно. Брат був солідним чоловіком, майже усе своє життя пропрацював на керівних посадах. Світлана вирішила звернутися до нього за допомогою. Та Михайло нарікав на те, що жити стало дуже важко, пенсія у нього, хоч і велика, та треба допомогти дітям, приміром, докласти грошей меншій дочці до нової іномарки. Світлані було боляче сприймати відмову. Вона сказала, що не знає, як їй тепер жити, а той заспокоїв, мовляв, якось воно буде.
З тих пір у Світлани почалося нове життя: понеділок — хліб, молоко, четвер — хліб, чай... Вона навчилась перебивати відчуття голоду окропом з сухарями. Усі її думки зводились до одного: як вижити? Одного разу згадала, як покійний чоловік говорив: “Коли стане нестерпно, йди до людей. Серед них є немало співчутливих, добрих душею, вони не дадуть тобі пропасти”.
Пригадалось Світлані, як колись біля залізничного вокзалу вона бачила жебрачку. Вона була така старенька, немічна, прибита життям. Подивилася вицвілими очима й промовила: “Дайте мені шматочок хліба. Я голодна”. Вона дала тоді жінці гривню.
Наступного ранку Світлана стояла біля залізничного вокзалу, на тому ж самому місці, де колись зустріла жебрачку. Було холодно і соромно. Люди пробігали повз неї, поспішаючи у своїх справах... Тільки вона нікуди не поспішала. Життя зупинилося. Завмерло. Деколи хтось зупинявся, кидав їй копійки. За дві години назбиралося 5 гривень. Того вечора вона вперше наїлася досхочу — напекла картоплі, купила тюльки. З тих пір її день розпочинався біля вокзалу, куди вона ходила як на роботу.
...Одного разу Світлана, як завжди, стояла на своєму “робочому місці”. І раптом у натовпі перехожих вона побачила знайомі очі, статуру! На неї дивився брат. Їх погляди зустрілися, вони стояли і дивились одне на одного, не відриваючи погляду, як укопані. Вони стояли по різні сторони життя.
Михайло кинувся до неї, обняв і заплакав. Заплакала й вона — від сорому, жалю й безвиході.
— Сестричко! Чому ти не сказала, що тобі настільки погано? Це я у всьому винен. Не вислухав тебе, не вник у твою печаль, — Михайло тримав сестру за руку, аби та не втекла.
Разом поїхали у село і з тих пір більше ніколи не розлучалися. Сім’я брата поставилась до своячки з розумінням, по-родинному тепло зустріла її, обігріла турботою. У Світлани з’явилась сім’я.