Миротворці з Корця

...Шестилітній Роман виявився хлоп’ям комунікабельним і одразу “в’їхав” у тему. Добув альбом з фотокартками та став його так листати, що годі було щось розгледіти, а ще швидше коментувати:
— Це тато, це дядя Олег, це вертоліт, це бетеер, це негри, це пальми...
Потім з’явилася пака продовгуватих конвертів. А у кінці хлопчик похвалився:
— А мені привезуть з Африки мавпу і я її буду годувати бананами.
Його маленький брат Назар, який весь час снував по кімнаті, почувши це, задоволено загудів, вважаючи розмову вичерпаною.
Вони чітко знають — їх тато в Африці, де акули, горили, великі та злі крокодили. Те, що там є країна Сьєрра-Леоне, малюків мало цікавить.
В дев’яностих там почалася громадянська війна. Спочатку “ребі” (місцеві революціонери), оперуючи гаслами рівності й справедливості, мали успіх у співвітчизників. Та не завжди їх дії були такими красивими, як слова. Чого варті сотні людей, яким поборники революції відрубували руки з побажанням: “Тепер покажіться вашому президенту”. Масові страти, руйнування, постійний страх змусили сьєрралеонівців задуматися про зміни. Країна розділилася на два ворожих табори.
Є ще один момент тамтешнього життя: Левові Гори (так перекладається Сьєрра-Леоне) казково багаті на корисні копалини. А суцільна неписьменність, бідність, міжплемінні сутички, бо кожен з вождів має своє, хоч і списами озброєне, та військо, зумовили не один конфлікт. З огляду на громадянську війну та бажаючи встановити у Сьєрра-Леоне демократичний лад ООН прийняла рішення у 2000 році ввести сюди свої миротворчі сили, у тому числі й дві українські: вертолітний полк та ремонтно-відновлювальний батальйон.
Як же дісталися брати з Корця аж до Африки? Олег пройшов за вісімнадцять років від взводного до заступника командира танкового полку із озброєння, від лейтенанта — до підполковника. Тарас професійним військовим став лише торік, підписавши контракт у частині, де служив брат. Там і визріло у Гуменюків рішення стати миротворцями. Конкурсний відбір, сувора медкомісія, призначення — цього мало. Потрібна ще згода найближчих родичів. Належало переконувати. Це взяв на себе старший — завжди стриманий, спокійний, розсудливий, навіть надмірно інтелігентний.
Перша телефонна звістка, на яку з нетерпінням чекали в Корці батьки “синіх беретів” пані Ольга та пан Віталій, дружина Тараса Таня та діти Роман і Назар, була короткою: долетіли, освоюємося, йдуть дощі, звикаємо до клімату й нової служби. Потім стали приходити докладні листи з різницею у часі між африканським і українським штемпелями у два тижні. Пізніше рідні дякували за розуміння військовій цензурі, яка дозволила переслати відеокасету з усіма подробицями життя африканського укрбату.
Пан Віталій встромляє її у “відик”. А внуки, вмостившись на дивані, коментують побачене так, що ситуація іноді стає неконтрольованою. Малий, вгледівши Тараса, плеще у долоні й тоненьким голоском кричить:— Тата!
Знає його мабуть тільки з екрана й знімків, бо коли тато відлітав, Назару ледве перевалило за рік. Роман багатослівніший і встигає повідати і про те, що в кадрі, і про те, що буде далі. Видно, це не раз бачений і найпопулярніший у родині блокбастер.
Починається своєрідний фільм кадрами армійського побуту. Поселився укрбат за вісім кілометрів від океану, де на пляжі військові намагаються проводити вихідні. Мешкають наші “голубі берети” в італійських збірних будиночках, що мають захищати їх від дощів з травня по жовтень, а потім від тридцятиградусної спеки. Електрика від дизель-генераторів. Телевізори, можна скористатися телефонним зв’язком з батьківщиною — три долари за хвилину. Кімнати на двох-трьох, ліжка з такими синіми солдатськими одіялами, кондиціонери, сітки на вікнах від малярійних комарів. До речі, батальйон має своїх хірургів, терапевтів, інфекціоністів, невропатологів, які стають у нагоді не лише землякам, а й миротворцям з інших держав. Далі на екрані — їдальня та кухня.
Пристосована до місцевих умов форма. Вдень — шорти й майка, а от під вечір потрібно вдягатися щільніше — у брюки й сорочки, беруть навіть сітки на обличчя, від малярійного комара.
Служба. Підйом, заняття, стройова, бойова підготовки, обслуговування техніки. Якби не африканська екзотика, то все так само, як і у кожній частині в Україні.
В парку укрбату більше сотні вантажівок — ЗіЛів та “Уралів”, а ще БТРи. Наші миротворці здійснюють більшість вантажоперевезень місії. І ця техніка найкраще зарекомендувала себе в африканських умовах, де на всю країну кілька сотень кілометрів асфальтівки.
Ще у віданні укрбату полігон, де наші інструктори вчать миротворців з різних країн: пакистанців, ліберійців, кенійців, ганців водінню автомобілів, БТРів та стрільби з їхньої бортової зброї.
Підполковник рапортує комбатові, що вся техніка справна і до кінцевого пункту — острова добереться. В своєму ЗіЛу впевнений і сержант Гуменюк. Дорога не з кращих — швидкість 25-30 км/год.
Ось і столичне місто Фрітаун. Автомобілісти, очікуючи паром, прогулюються, а камера вихоплює різні деталі, що так свідчать про африканську недбалість і безпечність. Просто у центрі столиці біля міністерства туризму, про що гласить вивіска, написана синьою фарбою на дошці, бігають недоглянуті пси, свині. Далі — порослі чагарями руїни. Зупинилася вантажна “Тойота”. З кабіни вибіг африканець в одних шортах, схопив цеглину й сунув її під заднє колесо.
— Загальмував! — сміються українці.
Ще один чорношкірий стоїть біля Тарасової машини і канючить: “Презент... Презент...” Нічого не випросив. А ось наш кремезний офіцер назбирав довкруг себе купу чорношкірих дітлахів і вчить їх хором кричати “тату!” Виходить дружно. Оператора розбирає сміх — камера трясеться. Порт. Біля берега дірявий військовий катер. Кулемети крупного калібру на місці, нікому не потрібні. “А скільки тут алюмінію, і ніхто не бере”, — дивується Олег. Навколо кишить торгівля, асортимент такий же як і у нас.
Підходить паром. Білі вантажівки з емблемою UN без пригод заїжджають на нього. Сюди ж суне чорношкірий натовп — кожен з пакунком, корзиною, тацею чи навіть тюком на голові. Оператор декого показує крупним планом. На жодній з жінок не видно алмазів. Африканські красуні з немислимими зачісками пускають бісики у бік білих хлопців. Миротворці кажуть, що населення в Сьєрра-Леоне дуже толерантне до європейців і стосунки між ними якнайкращі.
...Острів. Сідає літак. Привіти з України.
Але ці кадри ми з паном Віталієм дивимося у цілковитій тиші. Наші коментатори притомилися і поснули. Десята вечора. Широко усміхається Назар. Може, сниться йому тато. Щось бурмоче Роман. Чи не кличе мавпу, яку привезуть йому з Африки?
Ротація батальйону в липні. Чекати залишилося недовго.