Андрій Шевченко: Ми віддаємо телеринок без бою

— Андрію, розкажи трішки про себе, своє коріння.
— У цьому сенсі я такий собі космополітичний чоловік, адже народився на Франківщині, але все коріння моє — це Чернігівщина, Київщина, тому вважаю себе в міру соборною людиною. Хоча духом і серцем я з Києва, міста, в якому здійснюються мрії, плани, бажання.
— Як журналіст Андрій Шевченко вже здобув визнання, незважаючи на молодий вік. А сам вважаєш себе досвідченим журналістом?
— Знаєш, інколи один день вартий усього життя. Вважаю, що мені дуже щастило на життєві уроки, які дали можливість дійти до професійного рівня у журналістиці.
— Лише життєві уроки, чи десь спеціально навчався?
— Я закінчив Київський інститут журналістики, за спеціальністю тележурналіст. Також вчився у “Могилянці” (Києво-Могилянська академія — ред.). Хоча цього всього було б замало, якби не сильна життєва практика. У 19 років почав працювати кореспондентом у “Післямові” Сашка Ткаченка. Це була справді зоряна програма, де працював цілий “букет” яскравих особистостей. Потрапити на другому курсі у таку компанію — справжнє здійснення мрій. Наша команда видала в ефір перший випуск ТСН, і перший рік (1997) над програмою працювали ми.
— Як далі складалася доля команди Ткаченка?
— У той час виник політичний конфлікт, і ми започаткували програму “Обличчя світу” на “Інтері”. Це була серія інтерв’ю з найяскравішими особистостями. Їздили у Бразилію до Пеле, у Тибет до Далай-лами, робили передачі з Березовським, Ванессою Мей, Рейєм Бредбері. Я домовлявся про зустріч із Піночетом, а інтерв’ю брав Ткаченко. Ми були першою компанією за десять років, яка взяла інтерв’ю у Піночета. Особисто я робив програму із знаменитим футболістом Пеле, Кофі Ананом (генеральний секретар ООН), Мішелем Камдесю з МВФ. Потім ми перейшли на “Новий канал”, почали там робити новини і “Репортер”.
— Над чим працюєш зараз?
— Після того, як пішов з “Нового каналу”, став шеф-редактором інформаційних програм на телеканалі “НБМ”, де працюю й тепер. А ще займаюсь тренерством. Компанія “Інтерньюз Україна”, яка займається журналістською освітою, надає консультації працівникам регіональних телекомпаній. У Рівне ми приїхали на запрошення телекомпанії “Рівне 1”. І мушу визнати, що у мене відкрилося третє око. Тут набагато більший фокус на людей і ті речі, якими живуть люди. Тоді як кияни живуть офіціозом і він здається їм сенсом життя. І найдивніше — саме тут, на регіональному рівні, відбувається справжня перемога журналістів над владою і внесок у свободу слова.
— Сформулюй свою журналістську ціль.
— Вона дуже проста: як журналіст, створюю у цій країні чесність. І ще одне: хочу, щоб в Україні побільшало відповідальності за все, що відбувається. Впевнений, що це ті дві речі, яких зараз найбільше бракує.
— З боку влади?
— І опозиції. Цього можна добитися чесними телепрограмами. Робота журналіста — бути дзеркалом: зібрав інформацію і максимально чесно й відповідально передав її іншим. Адже бажаючих тягнути у той чи інший бік вистачає, а журналіст повинен бути неупередженим.
— Як ти ставишся до співіснування української та російської мов на українських телеканалах?
— Моя позиція — новини повинні виходити українською. На своєму каналі я буду лобіювати повне мовлення українською. Логіка проста — в одному середовищі повинна бути одна мова. Хоча ця проблема вже йде у небуття. Набагато серйознішою є інша — російський продукт. Українські канали зараз закуповують російські ток-шоу, серіали, ігрові шоу. Вони професійно зроблені і не надто дорогі. І ті гроші, які могли б бути вкладені у виробництво українських серіалів чи ігор, йдуть у Росію. А результат — росіяни роблять ще якісніший продукт, його вартість стає ще дешевшою. І цей фінансовий розрив з кожним місяцем, навіть не роком, росте.
— Ти бачиш причину цього?
— Я бачу вихід. Очевидно — це має бути жорстке політичне рішення. Якщо українській владі важливо відповідати за майбутнє нашої мови й держави в цілому, вона має діяти. До того ж, є суто економічні речі, якими можна стимулювати телекомпанії, щоб вони створювали власний продукт. Адже ми здаємо ринок без бою.
— Ще одне, напевно банальне запитання. Чи не заважає те, що твоє ім’я співпадає з іменем ще однієї, але футбольної знаменитості?
— Навпаки, навіть допомагає. Ми разом починали кар’єру. І що цікаво — у мене з Шевченком існує невидимий зв’язок. Коли Андрій готувався до пенальті у фіналі Ліги чемпіонів, я знав, що він заб’є. І цей гол став вирішальним. Стосовно того, що Шевченко перейшов у італійський клуб — я не вважаю це чимось поганим. У душі він все ж лишився українцем.