Враження післясвяткові: оптимістичні

Цих серпневих свят теж чекала з нетерпінням — зрештою, не щодня Рівне святкує своє 720-річчя! Здавалося, оце вже буде гульня! Скрізь будуть салюти, феєрверки, запрошені зірки естради (рівень не нижчий, аніж Мадонна та “Скорпіонз”), імениті гості і безкоштовне пиво, хоча сухий мартіні все ж краще. Від такого свята вражень і на наступні 720 років вистачить.
З цим настроєм я й вирушила на свято. Одразу скажу: ані Мадонни, ані безкоштовного мартіні (хай би хоч пива) не було. Похнюпившись (“и опять нас обманут — ничего не дадут”) вирішила повернутись додому, там хоч і не особливо погуляєш, але хоч немає гірких розчарувань.
Однак знайома потягнула мене у місто, на Театральну — мовляв, додому встигнеш.
А там життя вирувало: хтось розглядав і купував книжки (“Рівнекнига” зорганізувала книжковий ярмарок), хтось вишуковував рідкісні марки (там же проходила виставка філателістів), хтось ласував морозивом, інші випробовували терпіння оточуючих, співаючи у караоке. Словом усі знайшли собі заняття і веселились, як уміли. На фоні всезагального гарного настрою відсутність Мадонни і, самі розумієте, пива (я вже не кажу про мартіні) стала ще більш гіркою, сказати б — просто нестерпною. Тут ще й вітер піднявся, знайома загубилась, а бажання попрямувати додому стало просто непереборним. Піду, думаю, через парк, все одно транспорт не ходить. І пішла.
А у парку діти, клоуни, люди у вишиванках, розмальований асфальт, веселощі, дитячий сміх, український фольклор, і запах свіжосмаженого шашлика. Калейдоскоп, одним словом.
Потім я купила повітряну кульку. Так, через власну капосність — щоб іншим менше було. Поласувала морозивом (з тих же міркувань), помилувалася фонтанами, навіть пошкодувала, що вже не дитина, бо ж так хотілося роззутися і в той фонтан залізти, перепрошую, з ногами. Якийсь розпатланий невихований клоун потягнув мене гратися у “горобці-ворони”, а потім пригостив цукерками. Зрозуміло, що дітлахи мене висміяли, але це якимось чином зовсім не зіпсувало настрій. Якраз навпаки — стало так весело! І додому перехотілося йти. Стало шкода, що вишита сорочка залишилася вдома — душа вимагала патріотизму і національної символіки. Довелося втішитися купленим державним прапорцем кімнатного формату. Промимривши собі під ніс “Ще не вмерла...” (після караоке біля драмтеатру співати вголос не хотілось), намалювавши на асфальті поряд із дитячими шедеврами “Рівне-720” і купивши пива (хай навіть і не безкоштовного), уся така національно свідома, вільна і незалежна, як наша ненька Україна, пішла я шукати на свою голову якихось пригод, зрештою не щодня Рівне святкує такі ювелії.
Я ж і кажу: справжнє свято — це музика, квіти, фонтани, феєрверки, прапори, повітряні кульки, музика, гарний настрій, і грець з нею, з Мадонною.