Навіщо платити більше, або Казка про податкове законодавство

Ось так і отримуючи щомісяця (хоч тут вже як кому пощастить) заробітну плату, мало хто вдається до розмірковувань про юридичну силу нормативних актів, більшість просто ставить підпис у відомості і забирає зароблені грошики, а потім іде додому лаяти державу, що навіть з такої ницої платні утримує податки. І немало. А ті, хто завдає собі клопоту розібратися у нетрях податкового законодавства, точно знають, що податків держава забирає забагато і безпідставно.
На жаль, держава без податків — недієздатна. І якщо більша частина офіційних поборів держави обходить не кожного, бо ж далеко не кожен займається бізнесом абощо, то з огляду на податок з доходів фізичних осіб, доводиться змиритися з необхідністю щоразу розлучатися із певною частиною власних доходів.
Шкала ставок прибуткового податку з громадян була встановлена Декретом Кабінету Міністрів “Про прибутковий податок з громадян” (який був прийнятий 26 грудня 1992 року і має силу закону), а саме у п.1 статті 6 у пункті 1 статті 7. В основу цієї шкали було покладено мінімальну заробітну плату. Мабуть, не варто говорити, що зарплатня тоді була мізерна.
Пізніше, а саме у вересні 1994 року Президент України Леонід Кучма підписав Указ, яким збільшив неоподаткований мінімум до 1700 тисяч карбованців (сьогоднішні 17 гривень), цим самим розділивши поняття мінімальної зарплати і неоподатковуваного мінімуму. Крок на той час досить прогресивний, бо встановлений мінімум перевищував зарплату, відтак податків стягували менше.
На Указ не могла не зреагувати податкова інспекція: вона сформувала Інструкцію про прибутковий податок з громадян і нараховувала та стягувала податки згідно з цією інструкцією. І все б нічого, але час на місці не стоїть, як зрештою і заробітна плата (навіть і мінімальна), і нині вона перевищує 17 гривень більш, як у десять разів. Відтак математика проста: податок, що стягується з мінімальної зарплати, становить (185-170)*0,2+19,55=22,55. Але згідно з Декретом Кабміну (п.1, ст. 7) мінімальна зарплата не оподатковується взагалі! Якщо ж ваша зарплата становить тисячу гривень, то ви щомісяця переплачуєте державі сто чотири гривні сорок копійок. На дванадцять помножите самотужки?
Цікаво, що незважаючи на вищу юридичну силу Декрету, держава продовжує оподаткування у спосіб, що є вигіднішим для неї, а не для громадян. Підприємства, що утримують податки згідно з Декретом, отримують від ДПІ штрафні фінансові санкції за... порушення Декрету Кабінету Міністрів. Схоже, у податкових джунглях не можуть розібратися навіть самі податківці. Як зрештою і судові органи: неодноразово суди виносили рішення на користь платників податків і вказували, що керуватися слід саме Декретом, у той час як інші стверджували протилежне.
Якщо припустити, що в бюджет податки надходить саме згідно з Декретом, то виникає питання: у чиїх кишенях осідають “понаднормові” гроші?
Хоча бізнес цим не особливо переймається, бо ж з тієї зарплати, що її офіційно нараховують працівникам і котра частенько становить п’яту частину реальної платні, податки платяться мізерні. А чим не вихід? Колись ще Адам Сміт наголошував, що надмірне оподаткування вбиває економіку. То у відповідь на податковий тиск наші підприємці гордо пішли у тінь.
Але схоже, що держава таки “отямилась”. Недавно було прийнято новий закон про оподаткування фізичних осіб, який вступає в силу з 2004 року і згідно з яким Декрет Кабміну взагалі втрачає чинність (крім пункту 4).
Поза сумнівами лишається лише одне: з такими суперечностями у законодавстві в Європу Україну не пустять. Тож інтеграція нам “світить” лишень в інше місце, так-так, оте, що в риму.