Про новий рік і трохи про нас

Це притихле надвечір’я останнього дня старого року. Вулицями тихенько бродять чарівники та феї, скриплять полози невидимих санчат хоч Санта-Клауса, хоч Діда Мороза... І олов’яний солдатик готується зізнатися в коханні прекрасній балерині... І Русалочка не загине від нещасливого кохання до невдячного Принца. З віком — це свято чергового початку нового життя. Чи початку чергового нового життя. Віра в диво стає, щоправда, дедалі слабкішою. Зате надія... Ось зараз проб’є годинник — і все буде гаразд. Ось зараз...

Скажіть мені, що ви святкуєте...
Весь рік, що минає, соціологічна служба Центру Разумкова з рідкісною впертістю чіплялася до мирних українських громадян із розпитуваннями про свята. Українські громадяни вкотре виявили не менш рідкісне й знамените національне терпіння, відповідаючи на всі ці запитання, і засвідчили: найбільше свято, що масово святкується в Україні, — Новий рік.
Ні, загалом ми любимо й святкуємо все, що святкуванню або підлягає, або піддається. Тим паче, що останнім часом свята розмножуються не гірше за кроликів, хочеш — святкуй День юриста, хочеш — адвоката.
Отже, якщо попросити нас вибрати в довгому переліку офіційних і неофіційних, релігійних і світських свят, що відзначаються в Україні, лише один варіант відповіді, то ми виберемо Новий рік — найзначимішою своєю частиною (37,3%). Потім — Різдво (25,3%) і Великдень (19,5%).
Новий рік — улюблене свято Сходу, Центру та Півдня України (49,3, 39,6 і 38,5% опитаних, відповідно). Проте на Заході країни найважливішим його вважають лише 10,6% жителів; головне свято тут — Різдво, що відзначається 7 січня (56%), потім — Великдень (25,2%).
З віком любов до Нового року помітно й поволі вщухає. І тут, скажу я вам, нічого дивного немає. По-перше, десь після... ні, не скажу, Новий рік трапляється якось дедалі частіше. Тобто, не встигаєш зрозуміти — це ялинки ще після свят не прибрали чи вже знову ялинковий базар... По-друге, колись і зима була як зима, і дзеркала — значно кращі. Отже, після 60 лише майже кожний п’ятий (23,4%) зберігає любов до Нового року. Зате найважливішим стає Різдво (26,1%). Великдень займає третю позицію (21,1%) у святкових перевагах мудрих людей.

Скажіть мені,
як ви маєте намір святкувати...
Як би там не було, а Новий рік — головний, особливо напередодні його ж. І буде він у нас, як у дитинстві. Вдома, із ялинкою, подарунками та повір’ями. Може, буде навіть сніг, якому призначено летіти, іскритися, падати й скрипіти під полоззями згаданих вище саней...
Вдома. Дві третини (67,5%) із нас зустрічатимуть Новий рік удома, оскільки “це сімейне свято”. Кожний восьмий (12,7%) має намір піти в гості до друзів; 2,4% працюватимуть. Троє з двохсот (1,6%) — підуть у ресторан, нічний клуб та інше місце культури й відпочинку; троє з тисячі (0,3%) — збираються рахувати удари годинника на туристичній базі в Україні. За кордон не поїде ніхто! Ну-ну. Не тих опитували, мабуть.
З ялинкою. Майже три чверті (72,5%) із нас планують поставити вдома ялинку — живу (58,1%) або штучну (14,4%). Не збирається співати новорічної ночі “У лісі, лісі темному...” — більш ніж кожний п’ятий (22,6%), а кожний двадцятий (4,9%) — до католицького Святвечора з відповіддю не визначився.
З подарунками. Переважна більшість (74,6%) наших співгромадян — і це радує — має намір обдарувати своїх близьких подарунками. Приблизно ті самі, хто збирається ставити ялинку. Кожний п’ятий (20,3%) — подарунків не робитиме, і це засмучує; кожний двадцятий (5,1%) — не визначився.
І про повір’я. Всі ми вже дорослі, і самі для своїх дітей і онуків зображуємо хто Діда Мороза, хто Снігуроньку. Проте майже половина (47,2%) із нас вірить, що “як Новий рік зустрінеш, так рік і пройде”. Звичайно, прикметам вірять більше жінки, ніж чоловіки, проте сильні наші половини відстають не набагато (50,2% проти 43,4%).
Більше подобається це повір’я вчорашнім дітям (56% тих, кому 18-29 років); серед тих, кому призначена пенсія, у це диво вірять лише 37% опитаних.

...і я скажу вам те, що не хотілося б
Не хотілося б, тому що Новий рік. Тому що свято. Однак. Кожний п’ятий не ставитиме ялинку не лише тому, що свято він вважає для себе поганим. І подарунки він не робитиме не тому лише, що встиг почути різдвяний заклик Іоанна Павла II і вирішив завтра буквально зранку зайнятися добродійністю. І той кожний двадцятий, який не визначився, — теж не лише через це замислений. Сумарно ці люди складають чверть із нас; і тільки трохи більше половини (52,1%) вважають найважливішим святом Різдво, яке й справді не припускає ялинку та подарунки на Новий рік. Інші — об’єднані єдиною спільною ознакою: на запитання про рівень доходів сім’ї вони відповіли: “дуже низький”. За тиждень у притихлому передноворічному надвечір’ї вони будуть йти повз чужі вікна, за якими ялинки в гірляндах і тепло, і Дід Мороз під ялинкою. А вдома в них нічого цього немає.

Дорогий не подарунок...
Невідомо, хто й коли сказав цю мудрість, але нікому вона так не підходить, як нам. Отже, три чверті з нас мають намір зробити подарунки близьким, витративши на них у середньому 71 грн. Якщо в Новий рік — тільки про хороше, то хороше є. Ми можемо дозволити собі викласти на новорічні подарунки вдвічі більше, ніж, приміром, британці на різдвяні.
Сини і дочки Туманного Альбіона, за опитуваннями тамтешніх соціологів, збираються витратити в середньому по 6 дол. кожний на подарунки братам. Щоправда, виключно меншим — кішкам і собакам. Особливо популярні оленячі роги (за розміром брата) з електричними лампочками і нашийник із дзвіночками. Користуються попитом і спеціальні собачі ванни з душем і котячі рибальські вудки. У цілому, леді й джентльмени витратять на своїх вихованців 42 млн. дол. Ну і добре. Гарні ж будуть їхні кішки рогатими...

Що ми хочемо отримати
й що отримаємо?
У нас буде по-іншому. Лише уявіть собі. Б’є годинник, шампанське вмент заливає стіл і вашу нову сукню, шарудить папір, відкривається коробочка, розкривається пакет... І ось воно. Хоч що б там було, та ось воно — перше диво, новорічний подарунок.
Так, солодощі розраховують отримати в подарунок лише 11% із нас, а ризикують їх отримати — вчетверо більше (46,1%); хочуть бути здивованими сувенірами — 15,5%, а здивуються — більш ніж удвічі більше (37,2%); парфуми та косметика сняться 13,8%, а отримають їх — 18,7%.
Зате, якщо ви хочете отримати щось інше, переключіться краще заздалегідь на принадність самого факту виявленої до вас уваги. Гроші влаштували б кожного восьмого (13,7%) із нас, а отримає їх (може) — лише кожний двадцятий (5,2%); речей тривалого користування хочуть 12,1%, а отримають — 1,3%; дрібну побутову техніку чекають 7,6%, отримають — 4%; мобільний телефон сплять і бачать — 6,6%, отримають — 0,6%; одяг-взуття потрібні 12,2%, отримають їх 10,9%. І навіть квитки в заклади культури й мистецтва дістануться не всім: прагнуть до цих закладів лише троє зі ста громадян, а потраплять — один із хвостиком (1,3%).

Головне поздоровлення мені особисто
Вже дев’ятий поспіль Новий рік я зустрічатиму з Леонідом Даниловичем Кучмою. Ми зробимо макіяж, вберемося гарно, сядемо за святковий стіл, піднімемо келихи, і мій Президент, дивлячись у ніч, телекамеру й мої очі, скаже...
Я люблю, коли він розповідає мені новорічне поздоровлення. Ніколи він не буває такий красномовний. Данте — першокласник недоучений. Цими ночами мій Президент патетичний, як дівиця зі Смольного, яка читає свою власну оду на випускному екзамені зі словесності. Ну хто, скажіть, міг би новорічну ніч назвати “найвищою точкою річного буття” або “піднесено-неповторною миттю”?
А які компліменти каже мені він, які компліменти! Опікувався мною якось один поет — і кого лишень в Спілку письменників приймають?! Намагався сказати щось на кшталт “про сліди погляду моїх прекрасних очей на піску часу”, нісенітниця якась. Моєму Президенту — про що він щорічно мені твердить — найбільше подобається моя працездатність, варіант — працьовитість. Потім йдуть: завзятість, зваженість (у розумінні витримка), мудрість і терплячість. Роздирають моє дамське себелюбство лише слівця “споконвічна” чи “нетлінна”, які він час від часу до всього цього додає. Зате одного разу Президент згадав про мою людську гідність, а кожного разу — підтверджує моє право на гідне людини життя. І це гріє.
За красою незбагненної промови з трудом можна вловити думку. Хоча, якщо звільнитися від чар... Думок за вісім років дві — перша: нам потрібна політична стабільність; друга — політична стабільність — це незмінність і незамінність мого президента в кріслі за столом новорічної ночі навпроти. І я б не проти — і звикла вже, і що за люди ще трапляться, невідомо.
Проте щось у новорічних промовах мого Президента мене бентежить. Не зайве, приміром, згадати, що бажав мені мій Президент і головне — що він мені обіцяв, гарант моїх прав і свобод? І тут виявляться наші з ним розбіжності. Їх небагато, лише три.

Розбіжність перша: про об’єкт усілякого зміцнення
Поздоровляючи мене з роком, що минає, мій Президент запропонував “і надалі... всіляко берегти, підтримувати й зміцнювати свою державу”. Не те, що хотілося б почути, і зовсім не те, що хотілося б робити.
Я щиро не розумію, що ще берегти, підтримувати й зміцнювати в тому, що мій Президент називає “державою”. Навіщо я повинна берегти створену ним “вертикаль”, яку й без мене бережуть близько мільйона силовиків, підтримують майже чверть мільйона чиновників і зміцнюють члени більшості, які щодня казна-звідки беруться.

Розбіжність друга:
про лиходійку
Мій Президент на восьмому році взяв-таки під особисту відповідальність боротьбу з бідністю, проведення пенсійної реформи, реформи системи освіти й охорони здоров’я. Так і сказав: “Все це буде зоною моєї особистої відповідальності як політика і як людини”. Щоправда, він уже ставив мету зробити 2000-й “роком прориву в соціальній сфері”. І рік той офіційно був “роком здоров’я”. Якщо хто помітив...

Розбіжність третя:
про обличчя, розум і голос
У цьому кращому зі світів ми кудись йдемо. Багато років під кожний Новий рік мій Президент говорив мені, що начебто б до Європи, вступати в ЄС. Та ми нікуди не вступили, нас нікуди не взяли... І ми, як і раніше, не знаємо, куди йдемо, але йдемо швидко й діловито, головне — не зупинятися, не оглядатися, не замислюватися...
А востаннє мій Президент повідомив мене, що “ми й надалі залишаємося відкритими для світу,... приймаємо доброзичливу допомогу й підтримку міжнародного співтовариства”.
“Та, — сказав Президент і насупився, — у той самий час ми стверджуватимемо в цьому багатоликому співтоваристві своє обличчя. Ми житимемо своїм розумом і говоритимемо своїм голосом”. Ох, краще б мій Президент цього не казав...
Засмучує лише одне просте запитання: чому шляхом, яким вже хтось ходив і в непогане місце прийшов, треба йти “своїм розумом”? І чому “шлях до нового, благополучного й цивілізованого буття” обов’язково “лежить через виживання?” І взагалі — що це, “свій розум”? Якщо те, що я думаю, то, може, не треба?
Так, тож про що це ми? Про свято, про хороше й трохи про нас. Точно. За тиждень — свято. Ми вберемося гарно, сядемо за святковий стіл, піднімемо келихи. І наш Президент, дивлячись у ніч, телекамери й наші очі, розповість нам про хороше...
Як уже повідомив він рівно рік тому, “так уже влаштована людина, що хочеться бачити й залишати в пам’яті лише хороше”. Хочеться бачити.