Снігуронька за власним бажанням Перед Новим роком у такій ролі спробувала себе наш кореспондент

На стовпах майорять оголошення: “Послуги Діда Мороза!” Причому обіцяють дешево і… сердито. Влізти, як-то кажуть, в шкуру запрошених мені запропонували випадково, сподіваючись, що відмовлюся. Вони помилилися — погодилася, та ще й залюбки. Треба ж поглянути, які діти вірять у казку, а які — лише чекають на подарунки.
Почалися походи ще до Новоріччя. Перше замовлення у моєму житті пройшло напрочуд спокійно. Діти якраз повернулися з прогулянки. Але зважаючи на те, що снігу не було, особливого галасу не здіймали. Єдине, що розсмішило, це… батьки. Вони напередодні порадили не дзвонити у двері, а легенько пошкребтись. Ми, звісно ж, забули про цю пересторогу (на щастя, батьки зрозуміли), подзвонили. З-за дверей висунулася голова жінки в бігудях — такий собі типовий представник пересічної мешканки на господарстві — і тицьнула щось нам у руки. То були подарунки хлопчику і дівчинці. Діти зустріли нас радо. Щоправда, старша дівчинка засумнівалася в справжності прибульців.
— А чому в тебе коса несправжня? — підозріло зацікавилася вона.
— Та це вона у льодовиках не звикла митися дорогим шампунем, — одразу відрубав молодший братик, врятувавши мене від виправдань.
На тому допит закінчився, я полегшено зітхнула й перейшла до культурної програми. Від 20 до 30 хвилин — така квота візиту в казку. Далі вже самі…
Інший візит був набагато складнішим. Ні, не через велику кількість дітей. Навпаки, їх було аж одна дівчинка чотирьох років, але жару вистачало на трьох. Почалося з того, що вона (як справжнє дитя теперішнього часу і телепередач, та ще й донька “нового”) кинула докір, що у Снігуроньки… малі перса. Вона, мовляв, звикла до таких собі Барбі, котрі ходять у коротеньких шубках “на босу грудь” і принадливо посміхаються. Я ж не відповідала її нормам. Що зробиш, не встигаю за надрозвинутою молоддю: тяжке дитинство в льодовиковому періоді, бурульки-іграшки…
Богданка (так я назву ту дівчинку) виявилася дуже розвиненою дитиною. З нею займається гувернантка, і мала вже вивчає дві іноземні мови. Батьки сказали, що з шести років вона візьметься за третю (шкода, але доведеться поміняти гувернантку, бо теперішня не знає німецької — додали вони). Замість запланованої культурної програми, котру ми з Дідом Морозом повинні були демонструвати дитині, вона “загрузила” нас по самі вуха. Напівдорослі роздуми на дитячі теми і неприхована дитяча радість звичайнісіньким солодощам (батьки заплатили за виклик і подарунок “від Діда Мороза”, а свій вже подарували доньці, коли відпочивали сім’єю в теплих краях). Тож, виходячи з дому, ми полегшено зітхнули. А з голови все не виходили слова Богданки, яка мовила, проводжаючи нас як справжня господиня: “Дідусю, якщо ти справжній, подаруй мені сніг. А ти, Снігуронько, зроби так, щоб мама з татом ніколи більше не сварилися”…
Наступного візиту боялася, бо це було ще одне помешкання “нового українця”. На щастя, ексцесів не трапилося: діти просто були вже дорослими для таких візитів (вісім і десять років), хоча не відмовилися посидіти на колінах у Діда Мороза і посмикати його за бороду (при цьому вхопивши актора за справжні вуса, через що у чоловіка на очі навернулися сльози. Імідж Діда Мороза одразу підстрибнув угору). Подарунок під ялинкою діти знайшли у новорічну ніч, отож свій візит ми пояснювали бажанням познайомитися поближче з тими, до кого завітали вночі. І знову почули: “А можна ще один подарунок замовити? Ми хочемо снігу, багато!”
Свята минають, залишаючи веселі спогади. Втома від відпрацьованих годин у дитячому світі казки зникла. І тепер навіть приємно, що Снігуронькою працювала не за викликом, а за власним бажанням.
До речі, не знаю, чи віритимуть діти в Діда Мороза і його онуку Снігуроньку й надалі, але наступного дня пішов сніг — запізнілий, а тому скуйовджений і лапатий…