Дипломат з дитинства

Бути українцем некомфортно
У цьому навчальному закладі класик української літератури був ще в листопаді 1979 року. Переконаний, що цього разу приїхав не в зовсім вигідний для студентів час, бо “на носі” сесія, але вирішив, що краще тепер, “коли усі ми ще не переступили через літо”, бо восени часу не буде зовсім і всім нам буде не до зустрічей з поетами.
— Я був дипломатом з першого класу, — заявив пан Павличко, — тому що батьки віддали до польської школи, де вчилися євреї і поляки. Поляки били євреїв — був з євреями, євреї били поляків — був з поляками. Я був один, і це була природна реакція дитини на ситуацію, розумів, що треба бути з тими, кого б’ють. Бути українцем було тяжко, недобре, некомфортно. І сьогодні, на жаль, ми ще не можемо відчути, що бути українцем — це радість.

Зробити Україну українською
Свого часу Павличко насмілився дорікнути Петру Шелесту в тому, що комуністи викорінили українську мову. Шелест, очевидно, правильно зрозумів докір, бо коли став першим секретарем ЦК, допомагав Павличку пережити важкі для поета часи...
Класик нещодавно побував у Донецьку і переконався, що там уже б’ється українське серце, але ще не так, як на Західній Україні. І тому, як вважає він, для нас дуже важливо зберегти й розвинути національну свідомість, нашу європейськість і припинити ворожнечу між демократичними силами.
На жаль, як стверджує Павличко, ми ще не робимо Україну українською — не вміємо цього робити і не хочемо. Єдність нації — наша національна ідея на сучасному етапі.

У чому щастя?
Поет щасливий тим, що був при народженні української держави, що в житті щастило на гарних вчителів і друзів, але Бог забрав у нього найдорожче, що він мав, — доньку Cоломію, котра була його вчителькою і йому важко жити без неї. Однак він щаслива людина.
Дмитро Павличко зізнався: він багато чого не встиг зробити у житті і вже, на жаль, не встигне. Кожна людина, за його словами, дійшовши якогось певного віку, розуміє, що вона прожила не своє життя, що треба було жити інакше.
— Не можу я бути абсолютно впевненим у тому, що у всіх людей має бути однакова мета. Хтось живе для того, щоб знайти якусь комашку, яка досі не відома, і це теж подвиг. Є ті, хто живе виключно політикою. Але усіх людей на планеті, переконаний, повинна об’єднувати людяність, розуміння того, що наша подвійна природа може бути перетворена у вищу сферу ідей. Ми можемо піднятися над матеріальними проблемами, і задля цього варто жити.

Політика — шлях компромісів
Павличко переконаний, що за час свого перебування у політиці ніде не забруднився. Коли був послом України в Польщі, вдалося у центрі Варшави встановити пам’ятник Шевченку. Він, хоч і небагато, але реалізував ті справи, які, можливо, хтось інший і не зміг би зробити. Не мислить себе без політичної діяльності. Впевнений, що трудно уникнути всіляких ситуацій, коли можна забруднитися. Але і тепер є політики, яких не можна назвати брудними.

Звідки приходить муза
Переважна більшість Павличкової інтимної лірики належить тій жінці, з якою він найдовше був і кого найдовше любив і любить. Але не все в тій ліриці належить лише їй. У поета, скажімо, є вірш, присвячений дівчині, яка у вікні вагона махнула рукою йому, а він стояв на пероні. Багато жінок і не здогадуються, що одним словом, одним жестом, одним поглядом вони здатні надихнути поета.

Про молоду генерацію письменників
Сьогоднішня літературна молодь вважає, що писати про Україну на соціальні і національні теми — це вчорашній день, бо все вже сказали Шевченко і Франко. Показати людину неможливо лише у взаєминах з природою і з особою протилежної статі. Соціальне і національне, стверджує поет, буде присутнє завжди. Нова українська література, яка зараз формується і є зверхньою до “відсталих” поетів, які клянуться в любові до України, обов’язково повернеться до цього.
Окрім розмірковувань Дмитра Павличка про життя, політику та творчість, прозвучало на зустрічі і чимало віршів поета зі збірок “Ностальгія”, “Наперсток”, “Золоте ябко” у його виконанні.