Людина-легенда Володимир Коровкін

— Якщо не помиляюся, РАЕС — перша атомна станція, котра будувалася в Україні?
— Вона — друга, після Чорнобильської, але ЧАЕС була всесоюзна. Ми теж починали як союзний підрозділ, але у 1976 році нас передали у Міністерство енергетики України. Якщо говорити про власне український продукт, то так, РАЕС — це перша чисто українська станція, ми займалися усім — будівництвом, наглядом, організацією пуску, монтажними роботами, експлуатацією. Другою повинна була стати Одеська атомна, а третьою — Кримська. На жаль, обидві станції припинили своє існування — їх закрили після Чорнобиля. А планувалося в Україні своїх “ріднесеньких” три станції. Після аварії на ЧАЕС, коли приїхали експерти МАГАТЕ, їх направили інспектувати саме нашу станцію, Рівненську. І невідомо, чим би закінчилась історія із загальносоюзною, а в першу чергу українською ядерною енергетикою, якби ми не пройшли комісію. Але ми отримали схвальні відгуки, чому були дуже раді.
— Ви родом із Росії. Що ж відчували, коли довелося переїжджати у зовсім інший і чужий край?
— Знаєте, я з дитинства дуже тепло ставився до України, було таке добре враження, не знаю навіть звідки. Адже у моєму родинному корінні немає нічого українського. Тому, коли постало питання про переїзд, якось не думалось, що доведеться жити у чужому краю. Було трошки інше: Рівне — це західна частина України, тоді подейкували, що тут не дуже доброзичливо ставляться до “москалів”. Однак цього ніколи не відчував.
— Ви вже були тоді одружені?
— Так.
— І як дружина поставилася до переїзду?
— Нормально. Особливих незручностей при переїзді не виникло. Можу похвалитися: ми — перша станція, котра не будувала бараків, а одразу — селище. У перший же рік ми звели два житлових будинки, очисні споруди, котельню і школу. Хоча, різницю таки відчули: раніше ми мешкали у Томську, а це було одне з елітних міст. Я сам був вражений, коли закінчив інститут і приїхав у Челябінськ-40 у ті повоєнні роки, коли країна відчувала нестатки. А тут: хочеш костюми — будь ласка, хочеш пальто — прошу дуже. Торгівля — на найвищому рівні. Потім ця увага трохи зменшилась, але навіть тоді “атомники” не відчували нестатків.
— Ви і місто будували?
— Лише два роки як ми передали місто власне місту — досі вся інфраструктура перебувала на балансі атомної станції. Житлово-комунальне управління було структурним підрозділом станції, як і всі служби, дитячі садочки, торговельна мережа...
— Як же вам вдавалося працювати на два фронти: будувати станцію, налагоджувати пуск, і в той же час зводити місто та дбати про його жителів?
— Ми мали досвід. Раніше ж усі подібні “закриті” міста були власністю промислових об’єктів. Що ж до запитання, як вдалося, скажу: один у полі — не воїн. Дуже важливо підібрати кваліфіковані кадри, людей, на яких можна спертися. Звісно, робота була кропітка, однак, ми впоралися. І вийшло, як на мене, непогано.
— Ви згадали про кадри. Чи були у країні спеціалісти для виконання тих складних робіт?
— На той момент, звичайно, ні. Та й самі посудіть: у радіусі найближчих ста кілометрів — жодного енергетичного підприємства, крім електромереж. Але у традиційній енергетиці Україна у колишньому Радянському Союзі була найбільш передовою. Коли ми вивчали турбінне обладнання, їздили на Старобешівську, Луганську електростанції, дивилися, переймали досвід господарювання і вчились. Та й освоєння найпотужніших сучасних турбін починалося з України — перші “вісімсотки”, перші “мільйонники” постали саме тут. Коли будували РАЕС, місцевих атомників було годі шукати, тому спеціалістів везли з Томська, з Кольської АЕС, із Нововоронежа, Красноярська.
— Чи працюють ще ті, з ким ви починали?
— Тих піонерів залишилось дуже мало. Люди пішли: одні — на пенсію, хтось, на жаль, пішов з життя. Хоча серед робочого персоналу є ті, хто працює тут від перших днів.
— Ви будували атомну станцію з вірою, що атом — справді мирний. І тут вибухнув Чорнобиль. Це не підкосило вас?
— Звісно, підкосило. Але будь-яка сфера діяльності, якщо її обслуговують непідготовані люди, може принести неприємні сюрпризи. Тому у першу чергу варто зважати на те, хто обслуговує. У нас теж траплялися нештатні ситуації. Але коли приїздила комісія і перевіряла нас саме в умовах отих нештатних, вони були приємно здивовані прекрасною підготовкою персоналу. Гостював у нас і колишній начальник військово-морського штабу підводних човнів Америки: попросив дозволу поговорити з персоналом, а поспілкувавшись, був просто вражений. Він зауважив, що у них направленість персоналу дуже вузька і надія головним чином на те, що все виконає автоматика. Ми ж вважаємо: жоден автомат не замінить людину. Всього передбачити неможливо. Тому, якщо людина розуміє природу процесів, що відбуваються, то зможе зорієнтуватись у непередбачуваній ситуації.
Після Чорнобиля нам заборонили будувати четвертий блок. РАЕС спроектована у шестиблочному варіанті, третій блок ми запустили якраз у “чорнобильський” рік і працювали над четвертим. Але нам заборонили. Однак ми його все одно будували. Усіма правдами і неправдами. Приходили різні комісії Верховної Ради з перевірками, а я розповідав їм, що просто намагаюсь вберегти обладнання від пошкодження. Більша частина деталей з нержавіючої сталі, а “нержавійка” не терпить хлору. У будь-якому дощі (а особливо, якщо поблизу промисловий район) містяться домішки хлору. Тож я говорив, що просто будую дах над головою та ставлю обладнання на штатне місце, щоб не перетворити його на металобрухт. Таким чином ми уникнули неприємностей із четвертим блоком. І в роки мораторію будівництво рухалося у тому ж темпі, що і до нього.
— Ще однією “підніжкою”, як я розумію, стало відкриття карстових порожнин...
— О, це було ще раніше..
— Себто ви від початку знали, що під тією місцевістю, де нині розташований Кузнецовськ, — карсти?
— Ні, ми не знали. Перед будівництвом геологи пробурили 1800 свердловин і ніде (ось що дивно!) не наштовхнулись на карстові провалля. І нам навіть рекомендували не бурити на глибину більше 12 метрів. У нас геологія така: 20-25 метрів піску і приблизно такий же пласт крейди. Тобто нам рекомендували не заглиблюватися далі піску. Карсти ми виявили при будівництві спецкорпусу для третього, четвертого, п’ятого та шостого блоків — провалився кран. Ось тоді й схаменулися, і всі стали дуже розумними в одну секунду. Тоді ми зупинили станцію, вичистили усі гідроспоруди, провели вторинну гідроізоляцію, проінспектували рівень ґрунтових вод. Ось і постало питання про закриття станції взагалі. Але підготовка до подібних ситуацій була на рівні: вчені уми запропонували схему рукавичного буріння до гірського масиву із заповненням пустот бетоном. Так із кроком 3-4 метри ми пройшли усі проблемні території. А нові будівлі та четвертий блок посадили на свайну основу.
— Тобто карсти ви приборкали?
— Природу не можна приборкати, але ми слідкуємо за всіма процесами. Якщо десь намічається воронка — підкачуємо туди бетон.
— Яке досягнення вважаєте найбільшим?
— Цікаве питання... Кожна людина повинна мати мету. Моя мета — стати професіоналом своєї справи. Не знаю, наскільки це мені вдалося...
— Ну якщо ви сумніваєтесь, то не знаю, хто б міг бути у собі певен...
— Найбільша цінність для мене — це створення колективу, який би організував проектування, будування, експлуатацію станції. Це найбільша цінність і найбільше досягнення.
— Ще зовсім недавно у всіх на устах був пуск четвертого блока РАЕС та другого ХАЕС, тепер це вже здійснений проект. Чи не виникало бажання похвалити себе за добре зроблену справу і... опустити руки?
— Ніколи не можна опускати руки. Нині Україна не лише енергодостатня, а й енергонадмірна. Ядерна енергетика, яка займає до 27 відсотків усієї потужності країни, може дати до 60 відсотків енергії, а 73 відсотки електростанцій (головним чином теплові) — решту! Насамперед це через зношуваність теплового обладнання, нестачу природних ресурсів. Час заміщати їх атомною енергетикою, виходити на іноземний ринок. Власне Хмельницька та Рівненська станції повинні були продавати енергію за кордон. Треба привести цю лінію в порядок і виходити на міжнародну арену. Завше є простір, аби думати про майбутнє. Треба запускати третій-четвертий блоки на ХАЕС, п’ятий-шостий на РАЕС. Та й на Південно-Українській треба добудовувати четвертий блок.
— Не так давно пройшла інформація, яка багатьох ввела в оману, нібито ви вже не віце-президент НАЕК “Енергоатом”. Наскільки це відповідає дійсності?
— І відповідає, і не відповідає. Можу сказати лише те, що це — брудна і нечесна гра колишнього міністра палива та енергетики. Формально я зараз у відпустці до 13 квітня. Ну а потім будемо бачити, в якій іпостасі буду корисний новій владі.
— Маєте багато друзів. Чи є у вас вороги?
— Так, звичайно. І те, що сталося зі мною, — зайве цьому підтвердження.
— Члени вашої сім’ї теж працюють у галузі ядерної енергетики?
— Дружина закінчила хімфакультет Горьківського інституту і працювала на дифузійному заводі, зараз вона вже на пенсії і, на превеликий жаль, хворіє. Старша донька закінчила Львівський інститут і зараз у міністерстві атомної промисловості Росії. А молодша працює у виробничому відділі на РАЕС. Зять донедавна працював у реакторному цеху станції, а нині займається підприємництвом.
— Знаю, що ви розводите бджіл...
— Це ще у дитинстві перейняте захоплення: батько мав багато бджолиних сімей. А я змалечку допомагав йому доглядати за ними. Бджоли — це ідеальна держава. Нині маю власну пасіку.
— І навіть маєте час доглядати за нею?
— На жаль, ні. Але на станції, при теплицях є пасіка. Тому мені є кому допомогти. Тепер на хобі не вистачає часу. Раніше захоплювався полюванням. Але віднедавна я категоричний противник цього — шкода тварин. Від колишнього захоплення залишилася тільки колекція зброї.
— За стільки років Україна вже стала для вас домом?
— Звичайно. Якби не стала, я б поїхав звідси.
— Яким гаслом керуєтеся у житті?
— Поважати людей.
— І вони відповідають взаємністю?
— У більшій мірі так. Користуючись нагодою, хочу від всієї душі подякувати людям, які знайшли час і можливість приїхати і привітати мене з 75-річчям. Люди зібралися з усіх просторів СНД — від Чукотки до Москви, від Кольського півострова до Одеси та Сімферополя. Низький їм уклін.