Ігор Пасічник пишається академією і сім’єю

— Пане Ігорю, чи задоволені ви тим, як розвивається університет?
— Відносно. Якщо говорити про розвиток університету, маючи на увазі студентів та викладачів, — я задоволений. Наша система вступного тестування дає можливість відібрати найкращих, найрозумніших, найсвідоміших абітурієнтів, які стають нашими студентами. І в результаті ми можемо гордитися всіма нашими випускниками, Що ж до викладачів, ви самі бачили стенд перед приймальнею. Шістнадцять молодих викладачів нещодавно захистили кандидатські та докторські дисертації — це теж хороший показник. Якщо ж говорити про матеріальну сторону, обладнання тощо, то тут є проблеми. Але, думаю, нині вони актуальні чи не для кожного ВНЗу. Щоправда, ми їх відчуваємо особливо гостро, адже існуємо всього десять років. І якщо згадати, як ми будувалися — з руїн, стає зрозуміло, чому нам складно. Донедавна найбільшою проблемою були гуртожитки, але нам передали військове містечко, і нині ми інтенсивно його “обживаємо”. Гірше те, що не вистачає аудиторного фонду. У центрі міста знаходиться недобудований будинок культури, в який колись вклали мільярди (що не заважає йому поволі руйнуватися). Тож ми робимо все можливе, щоб врятувати і добудувати його, хоча б поки накрити дахом, аби зупинити руйнування.
— Донині університет позиціював себе як пропрезидентський, чи актуально це і на часі?
— Знаєте, коли ми говоримо, що університет — пропрезидентський, то цей термін справедливий лише в тому сенсі, що мали місце п’ять указів Президента України, які торкалися Острозької академії. Президенти створювали цей університет: спочатку як колегіум, потім — як академію, університет, національний університет, надавали ВНЗу певну автономію. Тому університет і вважався пропрезидентським. А судячи з того, як університет підтримав Помаранчеву революцію та Президента Ющенка (до речі, поствиборчі події стали для студентів дуже добрим іспитом на зрілість та моральну стійкість), можу сказати, що й нині сміливо можемо називати Острозьку академію пропрезидентським ВНЗом. Тим паче, що Віктор Ющенко — почесний доктор Острозької академії, і в своїй автобіографії він завжди підкреслює цей факт. Думаю, що академія має всі підстави цим пишатися. Ще будучи головою Національного банку, пан Ющенко по-дружньому ставився до університету, приїздив сюди, зустрічався зі студентами. Та й крім того, саме завдяки йому ми отримали монету “Острозька академія”. На знак нашої вдячності Вікторові Ющенку, у вітражі нашої церкви вписана його монограма.
— Студенти академії досить активно взяли участь у помаранчевій революції, ви ж, Ігоре Демидовичу, були довіреною особою Віктора Януковича. Чи не виникало у вас зі студентами конфліктів на політичному ґрунті?
— Жодних конфліктів у нас не було. Що ж до звинувачень у співпраці з колишньою владою, які нині лунають на адресу ректорів ВНЗів, необхідно зрозуміти: вони очолюють державні вузи, а для того, щоб державний вуз функціонував, у будь-якому разі необхідно було якось співпрацювати із владою. Це однозначно. А тим більше, коли говоримо про Острозьку академію, яка відроджувалася з руїн. Природно, що ректор, хотів він цього чи ні, але мусив співпрацювати з державними органами. Тому мені, як і іншим ректорам, доводилося переступати через власну гордість і переконання, лише для того, щоб отримати підтримку та допомогу у розбудові університету. Іншого ж варіанту просто не було. Думаю, що будучи довіреною особою, я зберіг академію та її студентів від політичного тиску та баталій, які могли б мати місце. У нас не було політичної агітації, студенти могли вільно зробити свій вибір, і вони його таки зробили, коли одними з перших на Рівненщині підтримали страйк. Його підтримали і викладачі, і я в тому числі, бо переконаний: ректор має бути зі своїми студентами. Зараз мені дорікають співпрацею з владою і вимагають, щоб я пішов у відставку, погрожують страйком та наметовим містечком. Однак я розцінюю це лише як політичну розправу, спровоковану особистою неприязню. Зізнатися чесно, я вже думав про пенсію і, мабуть, до наступного року підготую людину, котра б замінила мене, та, можливо, залишу академію. Але цей крок робитиму самостійно, а не під тиском.
— Сподіваюся, ви пожартували, говорячи про пенсію…
— У принципі, я вже втомився. Чомусь життя мого покоління змушує постійно жити у почутті страху і приниження. При радянській владі боялися всіх і всього. Вже при незалежній Україні треба принижуватися у стосунках з владою та робити певні кроки, що не співпадають із власними позиціями. І от прийшов новий демократичний уряд, нарешті з’явилася надія на життя вільне від почуття страху, надія на спокійну працю. Я не побоюсь сказати, що на Рівненщині за всі роки Незалежності найбільше досягнення, і не тільки в галузі освіти, — це Острозька академія. Це феномен. І замість того, щоб допомагати його розбудовувати, підтримувати (на що я, природно, надіявся), нова влада лише вставляє палиці в колеса. Я не хочу ототожнювати всю владу в цілому, але на обласному рівні мене спіткало розчарування. Тому не виключаю, що незабаром передам справи іншій людині. Зрештою, наближається пенсійний вік.
— Чи не боїтеся ви, що без Пасічника академія втратить свою особливість, свій дух?
— Думаю, більшу частину того, що Пасічник міг зробити для академії, він уже зробив. Тому, якщо знайдеться людина, здатна продовжити традиції, а це насамперед некорумпованість, висока освітянська планка, академія нічого не втратить. Але про це ми можемо поговорити десь за рік — не раніше. Я ще хочу попрацювати на академію і дещо зробити для неї.
— Давайте, Ігоре Демидовичу, трохи відійдемо від політики та проблем. Кажуть, ви нещодавно вдруге стали дідом…
— Так, у мене народився ще один внук, його звати Назарчик, йому рік і два місяці. Уся наша родина дуже радіє такому поповненню. Маю ще онуку — Ніколіну, їй уже десять років. Це ще одна причина піти на пенсію — хочеться побути з внуками, приділити їм більше уваги, передати досвід. Час думати про інший віковий період…
— Коли дізналася про народження Назарчика, то здивувалася, бо не дуже уявляю, як при кар’єрі вашої доньки Ольги можна народити…
— Кар’єра співачки — справді специфічна, і часом треба вибирати: дитина чи сцена. Зрештою, при народженні дитини для співачки є ризик втратити голос. Але, дякувати Богу, Оля змогла і народити, і співати, як і раніше, у найпрестижніших оперних театрах світу.
— А хто ж пішов у декрет? Тато?
— Назарчикові батьки — Ольга та Юрій — примудряються і малого виховувати, і працювати. Назар їздить на гастролі. Йому ще року не було, як він уже “диригував” обома руками — його постійно оточує класична музика та спів.
— Ніколіна теж має чим похвалитися? Це правда, що вона брала участь у програмі “Крок до зірок”?
— Так. При академії створено дитячий центр мистецтв, де займаються діти під керівництвом Галини Гандзілевської. Для дитячого ансамблю написали пісеньку, і робота маленьких артистів була настільки професійною, що їх записали для програми “Крок до зірок”. До речі, найближчим часом їх виступ демонструватимуть по телебаченню.
— Тобто ви маєте усі підстави пишатися не лише своїми дітьми, а й онуками… Якийсь особливий підхід до виховання?
— Немає жодних секретів. У тому, чого досягли мої доньки, — насамперед їх заслуга та робота. Щодо виховання, то велика заслуга належить моїй дружині — вона виховувала дівчат у національному дусі. Діти ходили в українську школу, попри те, що там, де ми мешкали, поблизу була російська школа, і доволі престижна. Дівчата виховувалися на класиці — українській та світовій, можливо, саме це і вплинуло на їх вибір професії. Я пишаюся тим, що незважаючи на те, що Ользі пропонували змінити громадянство, вона залишається українкою, і будучи солісткою Варшавської камерної опери, завжди виступає від імені України. Я горджуся своїми дітьми, їхніми успіхами й тим, що навіть за кордоном вони залишаються українками, наприклад, теж брали участь у помаранчевій революції.
— Даруйте мені доволі особисте запитання: скільки років ви вже одружені з Ядвігою Августівною?
— О… (сміється) дуже багато. Ми вже добираємося до сорока років спільного життя.
— Ви вже розгадали секрет сімейного щастя?
— Ми його знали одразу: секрет сімейного щастя — у повазі одне до одного та взаєморозумінні. Решта набувається. Жодна сім’я не може бути ідеальною, і природно, що відбувається процес сумісного поборення труднощів. І це досить складний процес. Я радий, що в моїй родині ці процеси пройшли без болю. Дуже шкода, якщо сім’ї не витримують випробувань та розпадаються, особливо молоді сім’ї. Я завжди кажу своїм студентам: не поспішайте створювати сім’ю, бо це дуже серйозна справа — на все життя, тому, коли вже робиш цей крок, обміркуй його дуже добре.
— Багатьох людей сім’я паралізує: починаються побутові приземлені клопоти, і немає часу на політ — пошуки, звершення. Ви відчували щось подібне?
— Ніколи. Навпаки, сім’я мене завжди надихала. Усе, чого досягає людина, вона робить в ім’я чогось — за великим рахунком можемо говорити, що в ім’я Батьківщини, але кожен насамперед думає про близьких. Я прагнув робити щось заради дітей і дружини, а дружина — це моя підтримка, натхненниця.
— Як же зустріли свою натхненницю, пані Ядвігу?
— О, це досить цікава історія: Ядвіга Августівна викладала у Київському університеті, де я вчився, читала матаналіз. Вона була зовсім молоденькою аспіранткою, я — студентом. Так ми і познайомилися. Потім дружили два роки, зустрічалися, а згодом одружилися.
— Усе ваше життя ознаменоване університетом…
— Так, усе життя. Хоча трудову діяльність починав на заводі, І я радий, що пройшов через завод, через робітничі професії, через школу, потім — університет, науково-дослідний сектор, бо все, з чим довелося зіткнутися у житті, допомогло мені при розбудові Острозької академії. Коли треба було починати з нуля, я знав, як почати й куди рухатися.
— Якою ви вбачаєте головну місію свого життя, і чи можете сказати, що ви її виконали?
— Я вдячний Богу за можливість себе реалізувати, бо якби у моєму житті не було Острозької академії, то не зміг би себе реалізувати. Хоча спочатку планувалося самореалізуватися у монографіях, наукових статтях, аспірантах, однак, якби не цей університет, не вважав би, що реалізував себе. Острозька академія — це подарунок Бога, щоб я міг зробити щось хороше людям. Уже десять років, як головна моя мета — розбудова Острозької академії, некорумпованого почесного європейського університету.