Музично-гастрономічна епопея Сашка Невже

— Ось тут ми і працюємо: я, Сергій Попик, звукорежисер та аудіопродюсер, та Костянтин Жужа, наш штатний лірик.
— Я, власне, слухаючи ваші пісні, не раз ставила питання, хто ж пише тексти? Виявляється, не ви…
— Ні, не я. Здебільшого вірші пише Костянтин. У мене є кілька власних пісень, але Костя все одно допомагав “причесати” тексти. Моя справа — музика. До речі, я вже місяць працюю у Рівненській облфілармонії, мене туди запросив мій колега Микола Орешко. Колись він був директором Сашка Невже, а тепер очолює філармонію. У студії я реалізую себе як композитор та виконавець, філармонія ж дає більше простору для гастрольної діяльності.
— Як давно ви у музиці?
— У музиці — з трьох років. Тато колись купив гармошку, показав як грати, і з тих пір я без музики себе не мислю. Мабуть, усе-таки схильність до музики, чи якогось іншого мистецтва, народжується разом з людиною.
— Щоб поставити те ж мистецтво на комерційну основу, теж треба мати талант…
— І фінанси. Дуже часто нині роблять зірок, так би мовити, з “підручного матеріалу”: не треба ні голосу, ні слуху — аби гроші. Добре, що нині техніка така, що ж нею можна “витягнути” будь-яке виконання. Навіть нам на студії “Неллі” доводилося кільканадцять разів прописувати голос виконавця, часом навіть по слову. Фонограму якісну записати можна, а от щоб “наживо” співати — тут уже гаманцем не обійдешся, потрібен вокал. Що ж до студії, то в неї теж довелося вкласти чимало коштів. Одна апаратура “потягнула” стільки…
— Студія “Неллі” вже давно існує?
— Більше чотирьох років, скоро святкуватимемо перший ювілей.
— Звідки ж таке ім’я?
— Студію назвав на честь доньки. Моїй Нелі вже вісім.
— Ви вже працюєте досить довгий час, а отже студія приносить непогані прибутки?
— Скажемо так: студія могла би приносити хороші прибутки, але для цього треба приймати комерційні замовлення. Вона ж створювалась і зараз працює передусім на Сашка Невже — я записую новий альбом. Звісно, допомагаємо із записом друзям. А от переходити на конвеєр поки не плануємо. Хоча це міг би бути прибутковий бізнес… Знаєте, скільки коштує пісня у Макса Фадєєва? Сімдесят тисяч доларів!
— Ви серйозно?
— Абсолютно! Він пише для Глюкози, для “Прем’єр-Міністра”. Ви чули Глюкозу? Наскільки відшліфований та оброблений комп’ютером звук.
— Над чим працюєте нині?
— Зараз дуже багато роботи над новим альбомом, ми постійно шукаємо нові ідеї та неочікувані підходи. Наприклад, у пісні “Берестечко”, прем’єра якої, до речі, відбулася у суботу на Козацьких могилах, замість перкусії ми використали затвор автомата. А по якості запису ми можемо конкурувати із найвідомішими студіями і України, і світу. Сергій Попик добре знає свою роботу, і за якість музичного продукту можу відповідати. Скажімо, наш останній проект — фольклорний театр “Дуліби” — це щось взагалі надзвичайне. Ну, по-перше, всі пісні, що входять до альбому, старовинні поліські наспіви із сучасним аранжуванням, по-друге, якість запису — просто виняткова. Нині цей альбом у прокаті більше 20 радіостанцій. Я можу тільки позаздрити такій ротації. (Сміється)
— А як просувається ваш власний альбом?
— Потихеньку. Я вже працюю над ним три роки — відточую кожен звук, кожен склад, кожну ноту. Зараз, оглядаючи на ті два альбоми, що вийшли кілька років тому, я незадоволений якістю запису. Думається, ось тут треба було інакше, і отут, там помилився, а тут досвіду не вистачило.
— На мій погляд, це природно: людина розвивається, мудрішає, і незадоволення тим продуктом, що був раніше, говорить у першу чергу про професійне зростання. Чи не плануєте виходити на Київ?
— Для того ж і альбом записую. (Сміється) Думаю навіть видавати його на одній із київських компаній, хоча де саме і коли — питання відкриті. До речі, на цьому новому диску планується своєрідний бонус — кілька народних пісень у сучасній обробці — намагаюсь популяризувати українську народну пісню серед молоді.
— У вас однозначно творча робота. Чи знайома вам рутина?
— Ні, у нас лише творчість — і через край. Щоразу записуємо якісь нові пісні, нових виконавців — хіба можна назвати це рутиною?
— А ваші діти не співають?
— Співає син. Його творче псевдо — Міха. Думаю, ви ще його почуєте. Мені вже цікаво з ним працювати, та й не тільки мені, а й усій команді “Неллі”-студії. Зараз ми працюємо над його дебютним альбомом, але поки не “світимо” його — всьому свій час. А доня ще маленька. Але, якщо вона буде співати, я тільки зрадію.
— Ви бачите шоу-бізнес без прикрас, таким, як він є. Яка ситуація з естрадою в Україні загалом, та на Рівненщині?
— Можу сказати про Рівне: ми потихеньку набираємо ходу: Los Dynamos, “От Вінта”, “Вхід у змінному взутті” (хоча вони і виїхали давно, однак починали саме у Рівному), Віталій Салімон, Валерій Бородавкін… Це вже відомі в Україні імена. Та й професійний рівень співочих рівнян постійно зростає.
— Не замислювалися над тим, щоб зайнятися продюсерською роботою?
— Чому б і ні? Ось тільки продюсувати треба когось, хто не схожий на сучасну естраду. Якщо вже вкладати гроші, то у такий продукт, який буде істотно відрізнятися від решти. А “солоденьких” дівчачих і хлопчачих гуртів у нас і так достатньо.
— Знаю, що у Рівному ви знамениті не лише піснями, а й шашликами…
— А, ви про кафе “Невже” (сміється)… Є таке. Кафешка — це мій бізнес. Студія приносить задоволення, а кафе — гроші. Хоча нині бар “Невже” себе вичерпав, хочеться чогось більшого, і я надумав відкрити ресторан. Звісно, справа робиться не так швидко, але, думаю, що все вдасться. Яка саме будівельна компанія займатиметься зведенням ресторану, ще не знаю. Та навіть якби й самому довелося, то не злякався б, бо мені свого часу довелося і будівельником попрацювати.
— За яких же обставин?
— Колись мешкав у Києві, і щоби отримати квартиру, влаштувався на роботу у будівельну організацію. Однак, не все те робиться, що обіцяється. А потім ще й Чорнобиль бахнув… І чого тут сидіти, радіацією дихати, подумалось. Забрав я дружину і сина — і до Рівного.
— От на сім’ї і зупинимось. Ваша дружина не ревнує вас до роботи? Уявляю, скільки часу ви проводите у студії…
— Справді, я тут пропадаю. Але дружина не сердиться — вже, мабуть, звикла. Зрештою, ми вже разом 25 років, а це солідний “стаж”. Ось тільки, коли я приходжу додому і кажу, що втомився, вона запитує: чого ж це ти втомився, ти ж у студії відпочиваєш… Відпочиваю я душею, але попрацювати все одно доводиться.
— Двадцять п’ять років… Нічого собі… Як же ви познайомилися?
— Завдяки музиці. Сидів я з друзями в актовому залі за фортепіано, щось там бренькав. Тут до нас підійшла дівчина — гарна і така крута, як було модно говорити. Каже (російською, правда): хлопці, а ви можете написати мені гармонію до пісні “Готель Каліфорнія”? Це була любов з першого погляду. З тих пір ми разом. Вона навіть за мною до Рівного переїхала.
— Дружина теж займається бізнесом?
— Так. Вона опікується кафешкою, поки я тут пропадаю. Розділяємо обов’язки: я шашлики мариную, а вона смажить. (Сміється)
— Дружині пісні присвячуєте?
— Так, усі пісні про кохання — це про неї і для неї.