“Мій успіх почався з того, що я втратила роботу”

Перший крок капіталіста

Героїня нашої публікації — керівник київського клубу “Клаптя” Людмила Андрєєва — розповідає:
— Мій успіх почався з того, що я втратила роботу. І на питання чоловіка: “А чим ти будеш займатися?” відповіла: “Відкрию власну справу”.
Устаткування — швейна машинка — у мене було. Залишалось забезпечити себе сировиною — клаптиками тканини. І я знайшла невелику фабрику з пошиття жіночого одягу. Прийшла і кажу: “Я буду у вас забирати ваше сміття — обрізки тканини”. На фабриці з задоволенням віддавали мені обрізки, навіть спеціально упаковували. Отож сировину я отримувала безкоштовно!
І я почала робити грілки для чайника-заварника, прихваточки для гарячого із сердечками, грушами, яблучками.

Другий крок капіталіста

Але зробити мало. Треба продати. І я взяла свою продукцію й пішла у торговельний світ із пропозицією здати всю цю красу на реалізацію.
Як це було на практиці? Я приходила в магазин, і першому-ліпшому співробітникові показувала свій товар. Або мені казали “спасибі, нам не треба”, або давали телефон — подзвоніть тому-то, він вирішує ці питання. Або одразу запрошували директора.
Конкретна розмова може бути з директором або власником магазину. Позитивну відповідь одержати важко. На 50 візитів — дві позитивні відповіді.
Як з’ясувалося, не треба боятися ходити по великих магазинах. Позитивний відсоток відвідування солідних магазинів вище! А на ринках зі мною взагалі ніхто не хотів розмовляти.
Подальші мої дії почав визначати попит. А безкоштовна сировина не давала можливості випускати різноманітну продукцію. І я поїхала в Москву на фабрику “Трехгорная мануфактура”. Фабрика випускала комплекти тканини з цікавими малюнками: узимку — різдвяні мотиви, навесні — до Великодня. Є малюнки — Гжель, Хохлома, Палех, Павлово-посадські мотиви. На тканині вже надруковані фартушок, рушник, грілка на чайник, прихватка. Мені залишалося вирізати й зістрочити. А ще є тканина таких же малюнків на скатертину і штори. Дуже зручно.

Третій крок капіталіста

— Через якийсь час мені захотілося відійти від виробництва й доручити це комусь іншому. І я вирішила найняти кількох швачок. Дала об’яву. Приходили жінки й казали: я хочу зарплату 300 доларів на місяць. А я не могла цього гарантувати. Продажі йдуть по сезонах нерегулярно. Перед святами — продажі кращі, заробітки більші. Улітку — мертвий сезон.
Стабільний заробіток я забезпечити не могла, а працювати від продажів вони не хотіли. Отож працівників найняти я не змогла. Так закінчився перший етап моєї комерційної діяльності.
Усі змінилося, коли я вперше поїхала в Іваново на Всеросійський фестиваль клаптикового шиття. Там були настінні панно, ковдри, покривала, штори, шарфики, шапочки, жилеточки. Я ходила, дивилася, захоплювалася. Розуміла, що з цього теж дещо зможу зробити. А дещо я взагалі не розуміла, як це зроблено.
Я буквально занедужала. Саме цього мені і не вистачало. Я займалася ремеслом, а душа моя тягнулася до мистецтва! Стала купувати журнали, книги, їздити на виставки. Намагалася знайти таких же любителів, як і я. Давала оголошення в газети, журнали. Результат — нуль. Тоді я зрозуміла: якщо не можу зібрати тих, хто уже вміє це робити, треба таких умільців виростити.
І я організувала курси з клаптикового шиття. І на курси народ пішов із задоволенням. А потім прийшли ті, хто вже і без мене займався клаптиковим шиттям. Познайомилися. І нам захотілося зробити виставку. Але у нас не вірили. Нам казали: “Що, клаптикове шиття? Це нецікаво. Це не українське. На це ніхто не піде. Це ніхто дивитися не буде”. Та ми завзято домагалися свого.
У першу чергу нам потрібна була популярність. Я подзвонила на міський телеканал і запитала, чи можу поговорити з ведучою програми. Мені відповіли: передзвоніть через двадцять хвилин, вона зараз на ефірі. Я передзвонила: “Наташо, я займаюся клаптиковим шиттям. Вам це цікаво?” “Так, — говорить вона. — Приїжджайте завтра до третьої”.
Я зібрала ковдри, покривала, настінні панно. Приїхала. Розклала цю всю красу, і навіть чоловіки телекомпанії сказали: “О! Ставимо в ефір!”
Домовленість була така: оскільки я нічого не платила за свої появи в ефірі, то якщо ввечері мені дзвонять з телекомпанії — вранці я повинна бути в ефірі. Мені це було дуже вигідно. Я, як піонер, була завжди готова. Проводила уроки, кроїла, шила. Ми зробили сім прямих ефірів протягом року.
А потім організували першу виставку в галереї художників. Було чимало людей, більшість жінок. Як побачать наші роботи — посміхаються, обличчя стають м’якими. Охають, ойкають. Відгуки підлітків років 14-15: “Супер. Нас пре!” Це вже успіх. Визнання.
Приїхали знімальні групи різних телеканалів. Наша виставка була в рейтингу трьох кращих виставок тижня.
Перший національний телеканал за результатами виставки зняв шість уроків. Після ефіру було багато дзвінків. Усі просили касету з уроками. Касету продавати не стали, я всіх запросила на курси клаптикового шиття — англійською печворку (patchwork).
З магазинами я більше не працюю. Дорогі вироби — панно, ковдри, покривала, піджаки і жилети знаходять своїх покупців на виставках. Це більш заможна публіка. От так відбувся другий етап моєї комерційної діяльності.

Як збуваються мрії

— Для печворку є спеціальні швейні машини, — пояснює Людмила. — Кращі випускає швейцарська фірма. Коштує така машинка близько 20 000 гривень. Про таку машину (її навіть і машиною назвати не можна, це швейно-вишивальний комплекс із комп’ютером) я могла тільки мріяти. Купити я її не могла, але дуже хотіла. І що ви думаєте?
Перед черговою виставкою наших робіт я вирішила рознести запрошення в магазини, що продавали швейні машинки або кравецькі додатки. Десь від мене відмахувались, десь байдуже казали “спасибі”, а в одному магазині зраділи й запропонували почекати хвилин двадцять, щоб зустрітися з директором. Як виявилося, директор магазину був ще й представником тієї самої швейцарської фірми. А ще через два тижні після цієї зустрічі мене познайомили вже з представником фірми зі Швейцарії, що, побачивши мої роботи, вирішив, що для того, щоб я могла чесно говорити про те, наскільки їхня техніка гарна, надав мені цю швейну машину — мою мрію — для роботи!
Так, я не купила цю машину. Але я нею користуюся!

Головна умова успіху — в нас самих!

— Щоб сильно захотіти — треба витратити багато сил. — стверджує Людмила Андрєєва. —Не вірите? Тоді розповім вам мою улюблену “Притчу про китайського хлопчика”.
“Приходить хлопчик до мудреця і каже:
— О великий, я так хочу бути багатим!
— Це просто, — відповів великий. — Йди і бажай.
Проходить час, хлопчик приходить знову:
— Я дуже хочу бути багатим, але у мене нічого не виходить.
— Погано хочеш, — відповів великий. — Йди і бажай.
І коли черговий раз хлопчик прийшов і сказав, що в нього нічого не вийшло, мудрець вивів хлопчика на берег ріки і занурив у воду з головою. І тримав його під водою досить довго. Потім відпустив його і каже:
— Що ти зараз хочеш?
— Ковток повітря! — відповів хлопчик.
— Йди, і так само, як ти хочеш ковток повітря, бажай бути багатим”.

Шановні читачі! Розкажіть і ви про свої підприємницькі успіхи. Цілком можливо, вони будуть надруковані!

Ігор ГУБЕРНИКОВ,
автор та організатор Національної програми “Будь багатим”.
Для листів читачів: e-maіl: 100kіngsua@zeos.net

А про всі секрети і прийоми успіху українських підприємців читайте в альманасі “Гроші! Влада! Слава!” (передплата за каталогом “Укрпошти”, індекс 95057).