Чому німці живуть заможно?

Малолюдні технології, мінімум керівництва

Політекономічну аксіому “багатство створюється працею” починаєш переосмислювати, відвідавши німецькі підприємства з мінімумом ручної праці та максимумом розумової, матеріалізованої в автоматиці й робототехніці.
Ось фірма побутових приладів компанії “Бош-Сіменс” в Діллінгені. Нас попередили про заборону фотографувати й робити записи на цьому високотехнологічному підприємстві. Адже частина техніки — власні розробки, що, зрозуміло, захищається від промислового шпигунства. І все ж з розповіді колишнього менеджера пана Гауха, спеціально запрошеного для проведення екскурсії, деякі параметри запам’ятались: 2,2 тисячі працівників, 10 тисяч одиниць техніки (посудомийні машини-автомати) за день, річний оборот 1,2 мільярда євро, середня зарплата робітника — 2,3-2,5 тисячі євро. Вперше на власні очі довелося побачити безлюдні й малолюдні технології: механічні руки роботів на великих швидкостях складають вироби від початку профільного формування металевого листа і закінчуючи упаковкою продукції. На всіх операціях — високопоточний електронний контроль з кінцевим візуальним. Групова форма організації та оплати праці із взаємозаміною працівників. Мінімум керівництва — рішення приймає старший групи. Будь-яка корисна ініціатива заохочується багатофакторною системою оплати праці.

Трактори з комп’ютерним лоцманом

У невеликому місті Ляунгені ми побували на тракторному заводі. Його керівники гордяться, що їхня компанія за обсягом виробництва йде за відомою американською “Джон Дір” і має та будує нові виробництва в ряді європейських країн, цікавились вони і Україною. На цьому тракторному заводі зайнято 523 робітники, які на конвеєрі складають ціле сімейство тракторів за індивідуальними замовленнями від кольору пофарбування до оснащення. Тракторобудівельники як про звичне розповідають про герметичну кабіну з кондиціонером і амортизацією для водія, комп’ютерного лоцмана, що дозволяє вести машину по рядках з точністю два сантиметри, спеціалізацію їхньої машини для найрізноманітніших робіт і для різних кліматичних зон. Щоправда, і коштує таке технічне диво недешево: від 40 до 130 тисяч євро, залежно від потужності й оснащення.
Про сімейний бізнес дає яскраве уявлення металозавод “Вйольц” — достатньо навіть погортати проспект фірми з промовистою назвою “Компетентно в алюмінії і склі”. Тридцять років тому його засновник, не бажаючи працювати на когось, купив в общини ділянку землі й побудував десятиметровий цех. Нині це високооснащене процвітаюче підприємство з річним оборотом 15 мільйонів євро, на якому трудяться четверо дітей підприємця.
Порівнюючи індустрію невеликих західнонімецьких міст з тією, що є в наших райцентрах, важко було не погодитись з відвертістю одного з наших гідів: “Ми думали, що ви відстали надовго — ви відстали назавжди”.

Школярі трудяться більше, ніж їхні батьки

Офіційно в Німеччині 35-годинний робочий тиждень, хоч при завантаженні підприємців замовленнями буває по 40 і більше. Нам роз’яснили: незважаючи на напружений ритм праці, робітники охоче на це погоджуються, адже мають додатковий приробіток. Однак, коли директор гімназії імені Зайлера в Діллінгені Курт Ріттер сказав, що учні у них працюють більше, ніж їхні батьки, ми спочатку не повірили.
Загальноосвітня підготовка у ФРН представлена трьома типами шкіл: реальна, головна і гімназія, у тому числі є приватні. У гімназію, як більш елітарний заклад, приймають дітей після третього класу, а закінчують тут аж 13-й клас, причому два останні — на рівні коледжу. Навчання безплатне, щоправда, частково оплачуються підручники. Школа — самоуправлінська установа з правом підбору вчителів на конкурсній основі. При офіційному навантаженні 24 години на тиждень вчитель з учнями працює фактично від 32 до 36 годин (зарплата в початківців від 2,5 тисячі євро). Зрозуміло, із врахуванням часу на самопідготовку вдома учні завантажені ще більше, та й канікулами не балують — всього три тижні у серпні. Зате дві третини гімназистів поступають в університети, а третина йде на підприємства, де після трьох років учнівства в середньому стає сучасними висококваліфікованими робітниками.

“Ми не заважаємо один одному”

Оглядаємо класи з оснащенням приблизно по 15 тисяч євро і наповненням по 20 учнів. Нас вітають поглядами і руками інтернаціональні групи: в гімназії навчаються представники 24 національностей. Проблем у цьому немає навіть з мусульманами, крім вихідців з Росії, для яких характерна певна ментальність, пояснює директор. Поряд з освоєнням загальноосвітніх дисциплін (дві третини — природничі науки, третина — гуманітарні), особлива увага приділяється вивченню трьох іноземних мов (англійська, латина й на вибір) та етики. Гімназистів привчають, що вони живуть не просто в Німеччині, а в об’єднаній Європі, і вміння активно й толерантно спілкуватися є цінним. На одній зі спеціальних дощок ми побачили учнівські плакати етичного змісту: “Ми не заважаємо один одному”, “Вчитель має реагувати на потреби учнів”. Курс на поглиблення міжлюдських стосунків знаходить у гімназії і матеріальне підкріплення: щороку на різних заходах учні заробляють по 8-10 тисяч євро, передаючи їх дітям Зімбабве. На одному з таких заходів — професійно поставленій класичній виставі — побували і ми.

Одне авто на двох жителів

Наші друзі запропонували туристичну прогулянку на вибір: або Альпи в Австрії, або столиця ЄС Страсбург у Франції. Ми, звичайно, вибрали друге: коли ще побуваєш у політичному центрі Європи, де у склі Парламентської Асамблеї віддзеркалюється казкова архітектура старовинного міста, заснованого ще за часів Римської імперії.
На запрудженому автомашинами автобані дивним виглядає місцями обмеження швидкості 130 кілометрів за годину: у трьох-чотирьох рядах вперед і назустріч треба дотримуватись заданого темпу на своїй смузі. Раніше німці оцінювали, що в них припадає авто на гектар, то зараз інша оцінка: автомашина на двох жителів. І якщо ми в Україні асоціюємо ФРН з “Мерседесами”, “Фольксвагенами” і “БМВ”, то насправді на тутешніх автострадах представлена автомобільна індустрія світу. Економні європейці все більше надають перевагу авто малого класу, зокрема, все більше в потоці двомісних “Смартів”. На відміну від Польщі, де автотраси проходять через міста, автобани винесені за населені пункти, до яких ведуть багато з’їздів, огороджені від лісу, щоб представники фауни не потрапили, бува, під колеса, а також — звукопоглинаючими екранами від недалеких сіл. Численні розв’язки у двох рівнях замість перехресть, багата дорожня інформація сприяє високій безпеці і добрій орієнтації. За більш як тижневе перебування ми бачили тільки одну аварію, у той час як на польських дорогах з куди меншим ступенем інтенсивності руху — за день три.
Чи є в Європі кордони?
Проскочивши через Рейн, опиняємося у Франції, навіть не натиснувши на гальма. Жодного контролю: ні прикордонної застави, ні митниці. Те, що дивне для багатьох із нас, звичне для європейців. Адже в країнах ЄС здійснюється вільний рух капіталів, товарів і громадян. А в країнах Шенгенської зони в’їзд іноземця в одну означає дозвіл на в’їзд у решту. Незабутнє враження справили відвідини середньовічного Кафедрального собору з підняттям на найвищу точку гвинтовими сходами, піша прогулянка по історичному центру міста і річкова до палаців Ради Європи і Прав Людини, Парламентської Асамблеї.
Водночас відчуваєш повну прикрість на фоні звучання багатьох мов. І все глибше розумієш безглуздість мовного протистояння в рідній Україні, як і політиканства щодо НАТО, яке тримає під мирним зонтиком післявоєнну Європу. Звертаєш увагу на вулицях Страсбурга на азійський, арабський, негроїдний типи облич і усвідомлюєш: світ-таки тісний, і немає альтернативи взаємоповазі й взаємодопомозі між людьми незалежно від раси, релігійних і політичних уподобань. Примітна деталь: страсбурці вітають екскурсантів на річкових суднах помахуванням рук: Європа живе з добродушною усмішкою.