Михайло Нестор у 24 роки встиг підкорити столицю, попрацював у Верховній Раді і повернувся до Рівного

У мові відчувається business English
— Люблю такі заклади як цей, де можна сховатися від бурхливого міста. У Рівному така потреба менша, бо місто за розмірами не дуже велике. А от у столиці це відчувається гостріше. У Києві культура пити чаї, які, до речі, привозять прямо із Китаю, розвинута більше. Знаю там кілька місць, що мають надзвичайну атмосферу, в яку поринаєш і забуваєш, що навколо місто пульсує шаленим ритмом. Але відповідна атмосфера — витратне задоволення, тому навіть при пристойних доходах щодня туди не підеш. Та завдяки цьому такі місця і не набридають. Скажімо. Чайний клуб на бульварі Дружби Народів, кафе “Мономах” на Льва Толстого тощо.
— Михайле, у тебе є ледь відчутний акцент, часто говориш англійською?
— Тривалий час я працював у відомій міжнародній рекламній агенції. Там робота відрізняється від інших компаній тим, що вся внутрішня документація та спілкування працівників ведуться англійською. І це при тому, що 95 відсотків персоналу — українці. А також спілкування з клієнтами, а це, як правило, міжнародні корпорації, працівники яких родом, наприклад, із Києва чи Житомира, і чудово володіють нашою мовою. Тому довелося удосконалити свій business English.
— Важко було адаптуватись?
— Свого часу мене навчили думати, мислити, аналізувати і застосовувати свої знання у різних сферах. База знань допомагає прийти на нове місце, за півроку освоїтись, а за рік стати фахівцем. А коли вже всьому навчився і відчуваєш, що зупинився у розвитку — піти на нове місце. Хочеться творити, хочеться пробувати. Кілька моїх друзів так і роблять, освоюючи все нові сфери.
— Тобто у столиці треба часто міняти місце роботи?
— Не обов’язково. Сьогодні при прийомі на роботу дивляться на стаж роботи. Якщо у тебе, скажімо, два роки досвіду замість потрібних трьох, тобі скажуть: “Хлопчику, ти на щось претендуєш? Іди краще ще трохи попрацюй”. І нікого не цікавить, що твій досвід, можливо, рівний п’яти рокам.
— А скільки ти місць роботи змінив?
— Із 17 років працював у бізнесі, який так чи інакше був пов’язаний із рекламою та просуванням. Спочатку в Острозі, потім у Рівному, далі — у Києві. У столиці в мене було два місця роботи — це у рекламній агенції, яку вже згадував, та у Верховній Раді, де я був прес-секретарем Голови комітету з питань економічної політики Володимира Заплатинського.

З рекламістів —
у Верховну Раду
— Як ти потрапив у Верховну Раду?
— До мене зателефонували люди, які вже знали, хто я такий і чим займаюсь, що можу, чого не можу (на той час був відомий на київському ринку), і запропонували зустрітися. Зрозуміло, що оголошення у газеті чи на сайті типу “Голова одного з комітетів Верховної Ради візьме на роботу прес-секретаря” не вивішують. Туди потрапляють через зв’язки чи за рекомендаціями, як у моєму власне випадку.
— Хто тебе порекомендував?
— Історія цікава. Маю знайомих різних вікових категорій. Одного разу я сидів в одному поважному товаристві. За столом біля мене — чоловік, якому я розповів, як оце тобі, хто я, яку маю освіту, які інтереси. Потім, як розумію, інформацію перевірили і запропонували роботу.
— Які твої враження від Верховної Ради?
— Депутати — це звичайні живі люди, навіть ті, першої величини, яких ми бачимо по телевізору. З ними можна вільно спілкуватись. Повністю адекватні та розумні, класні професіонали і часто вони не такі, якими їх показує преса. Адже деколи складається враження, що той тупий, а той чогось не знає. Відповідний імідж кожному депутату створюють певні ЗМІ, які, як правило, працюють під власника.

Київ — велика лотерея
— Чи важко прорватись у Києві?
— Столиця — це велика лотерея, але не всі витягують щасливий квиток. Люди із провінції, коли знаходять роботу у Києві, намагаються там втриматись. А місцеві більш ініціативні, більш відкриті, як наслідок — вони досягають більших результатів. Вихідцю з провінції важче прийти до керівника компанії, приміром, із фразою: “Привіт, Петре. Ти знаєш, що я гідний удвічі вищої заробітної плати”. У людини, що зробить подібний вчинок, є шанс отримати якщо не вдвічі, то в півтора раза більше, при правильній аргументації. Але йдучи на подібну розмову, потрібно знати свою роль і важливість для компанії, проаналізувати свої промахи та моменти, коли тебе підставили, зробити з цього висновки.
— Часто підставляють?
— Це непоодиноке явище. Але не тому, що всі такі погані, а тому, що всі хочуть прорватись і там склалася вже певна модель поведінки. Київ — цікаве місто: багато що там коштує грошей, скажімо, знайти певних людей. Відповідні витрати для цього закладаються у бюджет компаній. До речі, людей із Західної України вирізняє те, що вони мають уявлення про хороше-погане, але через свої принципи часто не просуваються на певному етапі вперед.

Не вибирає,
а поєднує
— Чому ти повернувся — ти програв?
— Я схожий на того, хто програв? Коли перед людьми стоїть вибір, то вони чомусь міркують “або” — “або”. Я ж обрав “і” — “і”. Зараз я маю проекти у Києві та розпочинаю свій бізнес тут, у Рівному. Тому частину часу проводжу там, частину — тут. Знаєш, у якийсь момент зрозумів, що хочу працювати на себе. На попередній роботі бачив, які насправді гроші допомагаю заробити людям. Скільки насправді коштує те, що я роблю. Приміром, у Верховній Раді я виконував роботу піар-відділу на десять чоловік. Я працював 72 години у добу. Крім того, робота на певній посаді також передбачає, що ти використовуєш одну двадцяту від того, що ти насправді вмієш. Це також мене не задовольняло. Зараз я займаюсь всім тим, що пов’язано із маркетинговими комунікаціями, піаром, рекламою тощо.
— Ти вважаєш, що матимеш успіх?
— Сьогодні на Західній Україні ситуація, яка була в США в 20-х роках минулого століття чи в Києві у дев’яностих роках. У більшості рекламних агенцій на цій території працюють фахівці, які мають до цього бізнесу дотичне відношення. Експерти кажуть, що ринок порожній. Зараз існує прірва між вимогами бізнесу до просування та до вибору поведінки компанії на ринку і тим, що пропонують рекламні агенції. Тому я вирішив зібрати людей, які мають досвід роботи у різних компаніях, які ініціативні і хочуть працювати у цьому бізнесі. Вони всі молоді, а молоді, як відомо, по-іншому бачать світ. Наша мета – допомагати компаніям будувати їх маркетингову політику, допомагати клієнту досягати його бізнес-цілей. Впевнений, десь за рік усі центральні спеціалізовані ЗМІ будуть писати, що у Західній Україні є команда, яка виконує свою роботу надзвичайно якісно.

А кохання зачекає
— Важко бути керівником у 24?
— Група людей, з якими я працюю, — це партнери, вони всі переважно старші за мене, надзвичайно розумні і просунуті. Єдине, де вважаю себе директором, то це тільки в моментах координування їхньої діяльності та мотивації. Нагадувати їм, які у нас цілі, наскільки вони реальні. Адже все те, що я сказав, то це тільки перша сходинка. А далі буде Західна Україна. Треба багато працювати.
— А кохання?
— З таким темпом життя, як у мене, не думаю, що хтось витримає бути поряд зі мною. Є, звичайно, теплі стосунки, дружба, в якихось моментах більше, ніж дружба. Але на даному етапі для мене головне — кар’єра. У людей, з якими я працюю, теж схожа ситуація. Напевно, кохання зачекає.
— А хобі?
— Гори, переходи майже без їжі, екстремальний гірський велосипед із ризиком зірватися в якусь ущелину — воно з одного боку ніби і нерозумно виглядає. Тим більше для людини, у якої великі плани на майбутнє. Але, з іншого боку, я довіряю собі і завжди впевнений у власних силах. Я проходжу по грані, але тримаю все під контролем. Власне це відчуття контролю свого життя в такій загостреній формі приваблює напевно більше всього.