“Умію перетворювати життя на шоу”

Домовившись про зустріч, приїхав на вулицю Драгоманова, де знаходиться управління охорони здоров’я. Вікторія Покоєвчук у себе в кабінеті, як завжди, суворо-елегантна. Одразу попросила: “Давайте перед тим, як ввімкнете диктофон, просто поп’ємо чаю, а потім відповім на всі питання”.

На вибір професії вплинула... Сорбонна
— Вікторіє Михайлівно, традиційне запитання: чому медицина? Ваші батьки — не лікарі...
— Можливо, це й була моя помилка (сміється)… А якщо серйозно, то ще будучи підлітком, я мріяла стати лікарем. У рідному місті Івано-Франківську мені довелось познайомитися з лікарями, якими я просто захоплювалась. Це була інтелігенція, вихована ще на університеті Сорбонни. Та медицина, з якою я мала нагоду познайомитись, мене просто вразила. Тоді і подумала, що в житті не може бути більш почесної, більш достойної професії, ніж лікар.
Хоча зараз, аналізуючи життя, схиляюсь до думки, що це добре, коли в сім’ї є, так би мовити, професійна династія. Це і сімейна підтримка, загартування, накопичення та передача професійного досвіду. Моя мама — юрист, сестра та її чоловік — теж. Дуже приємно бачити, коли мама спілкується з ними, підказує рішення чи дає поради зі свого життєвого досвіду.
— Це означає, що доньку ви теж хочете бачити лікарем?
— Так, але в Аліни на це були інші думки. Вона у нас дівчина серйозна, яка має свою точку зору і вміє її відстояти. Коли вона ще вчилась в одинадцятому класі, я повезла її в рідну медичну академію, показала аудиторії, в яких я вчилась, зробила екскурсію навчальними корпусами. Коли ми вже їхали додому, Аліна мене запитала: “Мамо, а чому ти вирішила, що я хочу бути лікарем?” Вона поступила у Львівський банківський інститут і я дуже рада, що в неї все гаразд. Я пишаюсь тим, що моя дочка гарно вчиться, активна студентка, займається й громадською діяльністю.
Але в той же час, якщо у когось виникають якісь проблеми зі здоров’ям, Аліна знає, що робити і як поводитись. Одного разу вона зателефонувала мені зі словами: “Я діагностувала в Ані напад апендициту, викликала “швидку” і зараз везу її в лікарню…” Вона не помилилась з діагнозом. Все-таки те, що мама лікар, залишило свій слід, і мені теж це приємно.

Три доби без сну заради весілля
— Чим запам’яталось навчання в інституті?
— На третьому курсі ми здавали іспит з фармакології, це предмет, який потрібно просто зазубрити. Я отримала трійку, до речі, єдину за весь період навчання, і втратила стипендію. Саме через це вирішила піти працювати постовою медсестрою, працювала два роки. Батьки були проти. На своє перше чергування я йшла зі скандалом, бо мама обурювалась: “Як це так, дитина, яка живе вдома, має батьків, піде вночі працювати!” Але для мене це було важливо.
— Вдень навчання, вночі робота, а як же студентське життя?
— Не знаю. Я якось не задумувалась. Працювала, навчалась і на відпочинок час залишався. Правда, одного разу, аби потрапити на весілля подруги, довелося мінятись чергуванням і намінялась так, що потім довелось працювати три ночі підряд. Зараз здається неймовірним, як витримати три доби майже без сну, а тоді це було без проблем.
— Як ви потрапили до Рівного?
— Усі мої знання про Рівне обмежувались фільмом, який показали по телебаченню до 700-річчя міста. А ще, відбуваючи практику в Бурштині, я поверталась додому автобусом Рівне—Івано-Франківськ. Тоді думала: “Де то воно те Рівне є?” Потім закінчила інститут і за розподілом потрапила сюди. Згодом познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, вийшла заміж і залишилась.

На перше побачення чоловік прийшов
з тормозком
— Де ви познайомились із чоловіком?
— У тролейбусі, хоча знаю, що у транспорті знайомитись непристойно. Після роботи їхала на “переговорний”, аби зателефонувати мамі. Примітила симпатичного молодого чоловіка, який пробирався салоном у мою сторону. Підійшов і запросив на каву, але відмовилась, сказавши, що я з незнайомими не розмовляю, вийшла на зупинці і пішла дзвонити мамі. Повертаючись, знову побачила його. Він повторив свою пропозицію, на цей раз аргументувавши, що ми вже знайомі, але я знову відмовилась, щоправда, сказала де працюю. Потім колеги мені передали, що Сергій Петрович мене шукав.
— Що в ньому вас привабило?
— І приваблює! Це його турбота і ніжність. Він мене зачарував у перший же вечір. Розумієте, я працювала з восьмої ранку до восьмої вечора. Молоді люди зазвичай запрошували в кіно. Уявіть, дванадцять годин на чергуванні. Голодна, змучена, а тебе запрошують у кіно на останній сеанс, на який-небудь двосерійний фільм. Якось навіть заснула під час фільму.
А Сергій, коли вперше забирав мене з роботи на побачення, прийшов з маленьким термосом, у якому був чай, бутербродом і двома яблуками. Це перша людина, яка поставилась до мене з такою турботою. Навіть зараз я завжди знаю, що на нього можу покластися повністю.
— Який ваш улюблений відпочинок?
— Люблю несподіванки. Так сталось, що з усієї сім’ї найбільш несподівана я, і дочка пішла в мене. Аліна може зібратись у будь-який момент, поїхати будь-куди без проблем. Я люблю гори, море, пікніки. Якщо є можливість не залишитись вдома, то ми кудись їдемо з нашими друзями лікарями Ярославом і Вікторією Багіними. Дружимо сім’ями вже дуже багато років.

Колезі подарувала живого Леніна
з колодою
— У вас є якісь сімейні традиції святкування, якісь веселі історії?
— Безліч. Дуже люблю на різні свята, дні народження робити людям несподівані подарунки. Колись колега з міської лікарні отримав на день народження Леніна, який виголошував спеціально написані мною “квітневі тези”. Написала текст, знайшла актора, який у загримованому вигляді Леніна з колодою прийшов на свято — це було весело. Восени, на своє п’ятдесятиріччя Саша Смик отримав від мене в подарунок циганський хор. Це потрібно було бачити, як у тернопільському ресторані поважні рівненські бізнесмени і чиновники, переодягнуті в циган, співали спеціально написану пісню. Ювілеї моїх батьків я перетворювала на цілі шоу. Татові на ювілей подарувала гуцульський ансамбль. Ну люблю я все веселе і несподіване, така вродилась.
— У вас є місце, де ви почуваєтесь комфортно, куди завжди хочеться приїхати?
— Додому в Івано-Франківськ. Там є вулиця Матейка, якою я дуже люблю гуляти ще з часів навчання в інституті. Вона казкова, особливо восени, коли сірий асфальт і золоті дерева. Іноді здається, щоб я могла б іти тією вулицею завжди і що вона ніколи не закінчувалась.

З турецькою медициною познайомилась, зламавши палець
— Інколи важко вас уявити у білому халаті, ви асоціюєтесь скоріше з менеджером-управлінцем…
— (Посміхається). Пройшовши школу медсестри, я пройшла школу дільничного лікаря, і мені приємно, що інколи зупиняють пацієнти, питають, як справи. Міська лікарня назавжди залишиться для мене найріднішим лікувальним закладом, де працює багато моїх друзів. А що стосується білого халата, то, мабуть, минув той час. Коли Ярослав Багін запропонував мені йти працювати у відділ охорони здоров’я, я вирішила спробувати, хотілось працювати з аналітикою, реалізувати ідеї. Завжди намагаюсь познайомитись з медициною інших країн, вивчити їх досвід.
— І де довелось побувати?
— Завдяки голові благодійного фонду “Допомога медицині” Олександру Етнесу побувала на стажуванні в США, де познайомилась із Джоном Вудом, головою Всесвітнього освітнього медичного фонду. Його син — американський сенатор, і під час стажування ми мали зустріч з президентом США Джорджем Бушем. Відпочиваючи в Туреччині, зламала палець і потрапила в лікарню. Познайомилась з турецькими лікарями, з їхньою роботою. Вони трохи дивувались, коли я фотографувала їхню лікарню, апаратуру, з якою вони працюють. Маю відзначити — у них медицина на високому рівні. Контактую ще й з польськими колегами.
— Чого ви хотіли б досягти у своєму житті? Складаєте для себе плани?
— Плани, звичайно, складаю. Але хто скаже, що буде в майбутньому? Озираючись навколо, дедалі частіше запитую себе: “Що ми залишимо після себе?” Адже більша частина життя позаду, що зроблено за цей час, що потрібно ще зробити, аби потім тебе могли згадати, згадати добрим словом. Як на мене, це питання варто ставити собі частіше.