Олександр Оверчук: “Бізнес і влада – речі несумісні”

З молоддю працювати комфортно
— Раніше ви нечасто спілкувалися з журналістами, а за останній рік, завдяки проекту реконструкції “Будинку Одягу” стали чи не найпопулярнішим героєм публікацій місцевих газет. Як на вас впливає така публічність?
— Якихось обтяжливих наслідків вона для мене не несе, життя йде своїм шляхом, ми робимо свою справу. Моя публічність зав’язана на тій справі, яку я роблю. З’явилася необхідність інформувати громадськість про проект: як, що і для чого робитиметься у центрі міста. Тож це прагматичний крок. А публічність, яка межує з піар-акцією, одразу кидається в очі, і мені не імпонує. Я поважаю публічних людей, які займаються своєю справою і завдяки цьому відомі, наприклад Віктор Нагорнюк (директор ВАТ “Поліссяхліб” – ред.).
— Як давно ви працюєте у “Фірмі Одяг”?
— Усього маю 36 років трудового стажу, з них 28 — працюю у “Фірмі Одяг”. Після закінчення Рівненського кооперативного технікуму працював у системі споживчої кооперації, а в 1980 році прийшов на “Фірму Одяг”. Тоді вона забезпечувала одягом всю область, а також поставляла імпортний одяг до деяких областей республіки. Працював спочатку товарознавцем, а потім начальником швейного відділу. У 1988 році колектив обрав мене керівником “Будинку одягу”, а 1989 році на альтернативній основі, теж через вибори, став директором “Фірми Одяг”. Своїм професійним становленням, звісно ж, завдячую людям, з якими працював усі ці роки. Особливо хочеться згадати про Олену Марчук, яка стояла біля витоків та до 1989 року очолювала наше підприємство. Вона й зараз у нас частий гість. Це по-справжньому розумна та мудра жінка. Характером схожа на мою маму, яка теж зробила немало, щоб я став тим, ким я став.
— Якщо говорити про колектив, то вам здебільшого доводилося працювати з жінками...
— Колись у нас було 360 працівників, лише приблизно 20 з них — чоловіки. Ну що ж поробиш, це ж торгівля. Як на мене, з жінками працювати цікаво, хоч я ніколи не робив акцент на статі колег — усе залежить від особистості. Взагалі вважаю, що з колегами мені пощастило. Обстановка у нас завжди була здорова, ми могли сказати щиру правду й відверту критику. Завдяки відкритості та тому, що ми працювали пліч-о-пліч і з розумінням, наша компанія — єдине підприємство торгівлі в області, яке змогло пройти і зберегтися через роки. Працює у нас і молодь, випускники ВНЗів. Вони приходять і, розуміючи ідеологію компанії, приносять свої знання, погляди, ідеї. З молоддю працювати комфортно.
У владу більше
не хоче
— Чи не маєте бажання піти у владу?
— Я там був, недовго, але після того більше не хочу. У 2004 році мені запропонували стати заступником голови Тернопільської ОДА. Пропозиція йшла від Михайла Цимбалюка, який колись працював начальником рівненської обласної міліції, а потім очолив Тернопільщину. Відверто кажучи, коли отримав пропозицію про державну службу, сподівався, що зможу принести користь державі. Це був хороший і корисний досвід. Але бажання бути державним службовцем у мене більше немає. На мою думку, для цього мало бути успішним бізнесменом. Треба мати державницьке мислення. Часто можна почути: я створив кооператив з нуля і готовий уже бути міністром. Або я наторгував і вже такий успішний, що можу йти в депутати й вирішувати міські проблеми. Рівень виховання справжнього державного службовця — це дуже серйозно. Школа становлення таких людей була при радянській владі. Були певні щаблі, які людина мала пройти, перш ніж зайняти серйозну посаду. Це й громадська робота, і спеціальна освіта тощо. У нас же кадри не “вирощують”. Я вважаю, що бізнес і державна служба — речі несумісні. Неприпустимо, коли через політику вирішують свої меркантильні чи бізнесові питання. Аби був результат, людина має віддаватися роботі більше ніж на 100 відсотків. Для мене приклад такої людини — Віктор Чайка.
— Що ви найбільше не любите в людях?
— Нахаб і брехунів не люблю. Якщо людина бреше, отже вона нахаба, бо нормальна людина не може просто так говорити неправду. Стараюся обмежувати своє спілкування з такими людьми.
— Кого ви можете назвати своїм другом, близькою людиною?
— Мені 54 роки, і надбати нових друзів у моєму віці вже непросто. Я ціную те, що в мене є друзі, які в моєму домі і моєму колі з дитинства, з якими я спілкуюся і відчуваю щире тепло. Ми звісно працюємо в різних сферах і на різних рівнях. У мене є друзі, з якими я вчився в інституті, з якими колись працював. Головне, як на мене, не знаходити нових друзів, а цінувати та берегти тих, які в тебе є. А що ж до сьогодення, то справді є люди, з якими мене пов’язують товариські стосунки. Не хочу їх називати, бо, може, вони до мене не так ставляться.

Вдома посуд не миє
— Розкажіть про свою сім’ю.
— Моя дружина Леся займається підприємницькою діяльністю. Нині опікується кафе “Вулик”, що в приміщенні “Будинку Одягу”. Ми з нею виросли в одному мікрорайоні — на Боярці. Довго зустрічалися — цілих чотири роки, згодом одружилися. Народили та виховали двох прекрасних дітей.
— Діти живуть разом із вами?
— Старша донька Ірина має юридичну освіту, працює в управлінні юстиції у відділі нотаріату. Їй 28 років, і вона живе окремо. А молодший, Саша, минулого року закінчив наш “водний”, здобув спеціальність бухоблік та аудит, працює у Києві в українсько-хорватській компанії, яка працює на фондовому ринку.
— Не пропонували дітям працювати разом із вами?
— Переконаний, що діти мають розвиватися самостійно, ніхто ні над ким не повинен нависати. Якщо людина реалізується як фахівець, то зможе працювати в будь-якій галузі. Гордий за своїх дітей. Думаю, що вони досягнуть більшого, але й сьогодні маю всі підстави пишатися ними. Вдячний за них Богові і своїй дружині. Думаю, що ми їх виховали порядними людьми. А це основне. Професіоналізм прийде, а порядність не надбаєш.
— Ви мешкаєте у власному будинку. Чи маєте якісь домашні обов’язки?
— Найголовніший обов’язок — вигуляти собаку. Інколи кошу траву поруч із домом. Оскільки будинок недавно споруджений, то особливого догляду чи ремонту наразі не потребує. Тож дружина не дуже мене залучає до домашніх справ, дає можливість, так би мовити, реалізуватися на роботі.
— Як проводите вільний час, де відпочиваєте?
— Безумовно, на великі свята, Новий рік, Великдень, Різдво ми нікуди не їздимо, намагаємося побути вдома, запрошуємо батьків, близьких. Щоб не втрачати такі можливості для спілкування. Іноді це здається нам неважливим, дріб’язковим, але насправді це найцінніше. Великої відпустки не маю, зазвичай відпочиваю впродовж тижня три-чотири рази на рік. Їздимо з дружиною в Бердянськ, Трускавець. Були кілька разів у Туреччині та Єгипті, але мене більше туди не тягне. Не тому, що не сподобалося. Просто, не розумію відпочинку, коли немає душевного спокою. Люблю, коли випадає нагода вибратися в Карпати покататися на лижах. Дуже люблю нашу природу, її красу.

Збирається
в Карпати
на мотоциклі
— Як підтримуєте форму? Займаєтеся спортом?
— Коло спортивних інтересів широке: теніс, лижі, плавання. В юності дуже захоплювався мотоспортом. Навіть був у складі республіканської збірної з мотогонок на іподромі. Зараз вболіваю за спідвей, часто дивлюся змагання. І хоч у спорті перейшов до когорти вболівальників, від мотоцикла не відмовився. Маю двох “залізних коней” марки Yamaha Enduro. Найближчим часом хочемо разом із товаришем поїхати в Карпати на мотоциклах як мототуристи. А ще нещодавно купив старий мотоцикл ІЖ-49, вже завершую його реставрацію.
— Як ви підбираєте одяг, чи прислухаєтеся до чиїхось порад?
— Не забувайте, де я працюю вже багато років. Ми одягали цілу область, то вже себе я вдягнути зумію. Стиліста не маю. Одяг собі вибираю сам, купую його і в “Будинку Одягу” . Можу прийти на роботу в джинсах чи курточці, а можу в костюмі. Головне, щоб одяг давав відчуття комфорту. Для мене дуже комічна ситуація, коли магазином ходить жінка, за нею плентається чоловік, а вона підбирає йому піджак, брюки, туфлі. На сьогодні кожен має можливості щоб реалізувати свої смаки. Бренди і “розкручені” імена для мене неважливі.
— Вам вдалося багато досягти, чого ви ще хочете від життя?
— Із плином часу в житті все частіше з’являються нотки духовності. Думаю, що вони повинні прогресувати. Не можу сказати, що мені щось потрібно чи жагуче чогось хочеться. Хочеться відчувати гордість за свою країну. У нас є достойні люди, культура, історія, потенціал. Тож сьогодні всім варто було б закачати рукави і працювати, працювати, працювати... Треба не боятися змінювати своє життя, приймати серйозні рішення, не чекаючи чийогось втручання чи допомоги.