16.04.2008, 00:00

Директор фірми “Вторма-Рівне” Світлана Ліберова навіть у Каїрі фотографувала смітники

Світлана Ліберова — щаслива жінка. Її оточує любов: коханий чоловік та син, улюблена робота, теплі стосунки з підлеглими і друзями. Але чи можна любити сміття, яким доводиться займатися мало не все життя? “Так, — впевнено відповідає співрозмовниця, — ви бачите перед собою просто сміття, а я — сировину, яку треба тільки підняти”. Своє покликання — керувати й наводити чистоту та порядок в усьому — пані Світлана втілює із задоволенням.

Сміттям займається з 80-х років

— Родом я із Березного, навчалася у Москві, — розповідає Світлана Ліберова. — Місць роботи мала небагато, але всі вони пов’язані з забезпеченням життєдіяльності людей. Це і Костопільський райвиконком і, звичайно ж, найдовший трудовий період — як директор комунального господарства, причому в той час, коли комунальне господарство включало в себе все — газопостачання, тепло-, водопостачання, очисні споруди, ЖЕКи й озеленення. Коли ж переїхала у Рівне, то, ще не маючи ні роботи, ні постійного житла, напевно знала одне: буду займатися збиранням вторсировини. Для мене, як інженера-економіста, топ-менеджера, не проблема організувати будь-який бізнес, але саме ця справа приносить велике задоволення. Зараз “Вторма-Рівне” — найбільше у західному регіоні підприємство із заготівлі вторинної сировини.

— Пані Світлано, а хто ви за фахом?

— Закінчила наш Рівненський текстильний технікум, потім — Московський інститут текстильної і легкої промисловості, інженерно-економічний факультет. Перше місце роботи — трест “Кемерововторсировина”, куди поїхала за направленням. Спочатку працювала інженером, потім — начальником виробничо-технічного відділу. По суті, сміттям займаюся з 80-х років — іншого заняття, крім “прибирання”, не уявляю. Від своєї роботи отримую не тільки матеріальне, а й величезне моральне задоволення і вважаю, що займаюся суто жіночою справою. Можливо, це пов’язано зі знаком Зодіаку. За гороскопом я Діва і в усьому люблю порядок.

— Напевно, і вдома дотримуєтесь ідеальної чистоти? Коли ж встигаєте?

— Я не знаю, що таке не встигати. Мало дивлюсь телевізор — цікавлюсь лише новинами та аналітичними програмами. А щодо чистоти… Переконана, безлад у домі — такий же безлад в усьому: і в роботі, і в думках.

Гумор допомагає пережити все

— У мене завжди була потреба не тільки заробляти, а й щось робити для людей, — каже пані Світлана. — Тому мрію зробити комерційний бізнес-проект, націлений не на отримання прибутку, а спрямований на поліпшення конкретної ситуації у нашому місті. Точніше, мрія вже втілюється — це створена мною громадська організація “Нове екологічне мислення” (НЕМ). Не втомлююсь повторювати: “Там, де життя — там сміття, а там, де сміття, життя немає”.

— Усі знають, що Світлана Ліберова — “позаштатний вчитель екології” школярів нашого міста. Кажуть, обов’язковий атрибут ваших занять — пет-пляшка?

— Так. Уроки майже завжди закінчуються однаково: пропоную наступити на пластикову пляшку і даю цьому вичерпне пояснення: такі пляшки не використовуються вдруге, а місця у контейнері або машині для перевезення сміття займають багато. Транспортування повітря — дороге задоволення.

— Минулоріч ви здобули звання “Жінка року”, є почесні грамоти та нагороди і у підприємства, яке очолюєте. Це важливо для вас?

— Звичайно, це додає сил у роботі. Дуже важливо відчувати розуміння й підтримку з боку міської влади. Фінансова підтримка від міста мені не потрібна. Я вмію керувати бізнесом і за рахунок тієї ж макулатури можу впроваджувати некомерційні проекти.

— Чи маєте власний рецепт досягнення успіху?

— Знати й реально оцінювати себе, не боятися великої кількості роботи і мати абсолютно тверді життєві принципи. Один з головних: “Вдячність за будь-яку науку”. Є такий влучний вислів: “Любов допомагає жити, природа допомагає вижити, а почуття гумору — все пережити”. Повністю погоджуюся з ним. Я стовідсоткова реалістична оптимістка. Вважаю, що жалість до себе — якір, який тягне людину на дно. Починаючи жаліти себе, зупиняєшся у розвитку. Ще в юності зрозуміла, що не обставини формують нас, а ми формуємо обставини навколо себе. Тому майже завжди знаю, що треба зробити, аби все було добре.

— А правда, що навіть за кордоном у першу чергу оглядаєте смітники?

— Частково (посміхається). Відпочивала у Греції — туристи фотографують історичні пам’ятки, а я — урни та дороги. Нещодавно, у жовтні минулого року, була в Каїрі. Те ж саме: фотографувала смітники. Саме в єгипетській столиці побачила проблему, яка може чекати й наше місто: біля великих, гарних будинків навалені купи сміття. Я запитала у гіда: звідки такі, як у нас кажуть, несанкціоновані звалища? Він пояснив, що влада у свій час попустила це питання й не контролювала збирання відходів, яким почали займатися всі, кому не ліньки. Як наслідок — вибирають лише те, що має комерційну цінність, здають, все інше залишається на місці. По суті, те ж відбувається у нашому місті. Тільки у Рівному з’являється комерційна пропозиція на якийсь вид вторинної сировини — моментально знаходяться люди, що починають її збирати. Складують, де завгодно: у підвалах, якихось приміщеннях. Після цього вибирають цінне і продають, а все інше сміття у тому підвалі й залишається. Моє тверде переконання: якщо місто не буде керувати відходами, відходи рано чи пізно почнуть керувати нами.

Любить дороги й мамину капусту

— На стінах вашого кабінету багато фотографій із зображенням доріг. Любите подорожувати?

— Люблю фотографувати, особливо гори й дороги, але я не мандрівниця. Моє місце — вдома, на кухні. Ось тут я дійсно відпочиваю, бо дуже люблю куховарити.

— Яка ж ваша улюблена страва?

— Мамині голубці й мамина тушкована капуста. Хоч, як запевняють друзі, добре готую сама, мамине набагато смачніше. Тому на свята вона спеціально готує мені велику каструлю капусти, яку забираю додому. Скільки не готувала, такої, як у мами, не виходить.

— Підозрюю, говорячи про те, що ваше місце на кухні, трохи лукавите? Де саме проводите відпочинок?

— Відпочивати вдається не більше двох тижнів на рік, але тоді їду в гори. Батько мій гуцул, із Косова Івано-Франківської області. Тому потяг до гір — на генетичному рівні. Звичайно, добре якщо неподалік буде ще й море, але гори — головне. Карпати, Крим, Кемер, Кріт — освоєні напрямки. Восени збираюсь з чоловіком на його батьківщину — у Грузію. Вперше відвідавши цю країну, одразу закохалася в її народ — щирий і працьовитий. Недаремно кажуть, що в горах легко дихати, але важко жити. Переживши такий довгий період війни, не “холодної” і не на папері, а справжньої — зі стріляниною і труднощами, без світла, тепла, вони навчилися цінувати перш за все не матеріальні, а моральні цінності й залишились такими ж доброзичливими, волелюбними і надзвичайно люблячими свою країну. І тому я з великою повагою ставлюся до рішення чоловіка покинути рідні місця та переїхати сюди задля мене, й постараюся зробити все, щоб він про це ніколи не пошкодував і не відчував себе тут чужоземцем. Мої чоловіки — моя гордість та підтримка. Син закінчив Національну Острозьку академію, зараз завершує навчання у столичній Академії прокуратури. Я завжди мала гордість за Дмитра, а тепер ще й повагу. Він дуже зважений у словах і діях. До мене зараз ставиться поблажливо, з гумором, як до маленької. І це приємно. Поряд зі своїми чоловіками почуваюся слабкою жінкою, яка має право на маленькі жіночі забаганки.

Відвідує всі театральні прем’єри

— Що вам імпонує, і навпаки, відштовхує в інших?

— Найгірша риса характеру у людини — невдячність, і відповідно найцінніша — вміння бути вдячним. Вдячним за все і кожен день: Богу і батькам — за життя, вчителям — за науку, друзям — за підтримку, колегам — за розуміння, сину — за гордість, чоловікові — за любов, прийдешньому дню — за сонечко чи за дощ. І ще у мене викликають повагу люди, які ставляться до роботи з натхненням, незважаючи на кінцевий матеріальний результат.

— Чи маєте якісь захоплення?

— Квіти. Вони у нас скрізь. Як тільки сюди переїхали, перше, що зробили, — клумби зі старих шин, а у них висадили квіти. Це було дивно на фоні тодішніх старих приміщень, але так хотілося прикрасити все якнайшвидше. Дуже люблю наш Рівненський камерний оркестр, не пропускаю жодного виступу. Так само не пропускаю жодної прем’єри в облмуздрамтеатрі.

— А як щодо спілкування з друзями?

— Багато років маю близьких та гарних подруг, спілкування з якими — життєва потреба. Регулярно, майже щотижня зустрічаємося й щоразу знаходимо теми для розмов. З кимось ходжу в баню, з кимось граю у боулінг або більярд. Взагалі, з віком більше розумієш потреби інших і менше пред’являєш вимог, стаєш терпимою до недоліків і більше цінуєш щирість людських відносин.