Ігор Воляник любить бути собою і слухати церковний хор

— Ким мріялось стати в дитинстві?
— Завжди любив багато майструвати. Дякувати Богу, я ще застав ті часи, коли добре працювали станції юних техніків. Які тільки гуртки не відвідував: художнє випилювання, випалювання, авіамоделювання, згодом автомодельний, радіогурток. Якось ми з другом спаяли комп’ютери ZX Spectrum, потім з деталей складав телевізори, що, до речі, непоганим було заробітком на той час. На вибір стати юристом вплинули сімейні традиції та моя нелюбов до математики, яка легко давалась, але радості не приносила, а особливо загострене почуття справедливості.
— Пане Ігоре, а в юності думали про політичну кар’єру?
— Швидше, думав над тим, як реалізувати свої ідеї. Дуже багато їздив на різного роду навчання, тренінги, курси. Способом реалізації була громадська діяльність — звідти почерпнув дуже багато досвіду, ідей, здобув друзів, мабуть, і перших недругів також. У 2002 році став членом виконкому Острозької міської ради, і з того все почалось...
— З яких причин вирішили стати депутатом?
— Тут кілька чинників. Таке собі сплетіння як емоційних почуттів, що виникли на тлі Помаранчевої революції, так і певні бажання реалізувати задумане. Було кілька великих проектів, які я хотів реалізувати. Час одні перекреслив, інші — виявились неготовими до впровадження. Зараз пробую ці речі переформатувати, а також опанувати нетрі корпоративного управління.
— Що не подобається в депутатській роботі?
— Доводиться спілкуватись з несимпатичними мені людьми. З одного боку, ти просто людина, наділена власним світоглядом і маєш право на власні відчуття і почуття, з іншого — виразник інтересів, у тому числі партійних. Це не завжди легко розділити. Намагаюсь кожне таке спілкування переводити в ранг завдання, де маю проявити всю свою християнську любов. Взагалі політика — це гра. Гра на публіку, на пресу. Найлегше, коли ти зовні такий, як і всередині. Треба працювати над тим, щоб бути цілісною особистістю.
— Хто з відомих політиків є для вас прикладом?
— Не сотвори собі кумира — це для мене аксіома. Є певні постаті, які викликають повагу — посол Анатолій Добринін за його вміння налагоджувати контакти, аналізувати дані; багато можна почерпнути у Генрі Кісінджера як прогнозиста; Мартін Лютер Кінг — як лідер з його відданістю ідеї і візіонер з усім відомою декларацією мети.
— Чи змінилось ставлення рідних та друзів до вас після обрання депутатом?
— Рідних — ні. Друзів — радше ні, аніж так. В усякому випадку, окрім напівжартівливих речей, на зразок: що там скажуть народні обранці, чи “кнопкодави”, не відчуваю зміни.
— Яку музику полюбляєте?
— Якщо танцювальна — то однозначно полька, вальс. Я із Львівщини, і на початку був шокований, коли побачив, що на весіллях Рівненщини “крутять” “Гоп-стоп, мы падашли из-за угла…”, “стюардессу по имени…” ну і т.д. З сучасної естради — Славко Вакарчук, Скрябін, Бурмака, ще “ВВ” — це взагалі класика, Руслану з її “Дикими танцями” слухаєш і відчуваєш, як адреналін підриває тебе, так би і пустився в танок. Отримую неабияке задоволення від прослуховування церковних хорів, слухаю в основному записи Валаамського монастиря. Подобається також органна музика. Якого явища в музиці, м’яко кажучи, не розумію — це Данилко.