Роман Василишин ішов у депутати за пенсією

Крім того, що Роман Василишин має багату біографію, він завжди готовий до спілкування й інколи готовий розповісти, як насправді вирішувались і вирішуються питання. Зустрілись з депутатом облради в приміщенні СК “Княжа” в його робочому кабінеті.
— Ви почали свою політичну кар’єру ще за часів Союзу, а потім — депутат трьох скликань незалежної України. Коли вам працювалось легше?
— Скажу чесно: такого безладу, як зараз (обласна рада 5-го скликання – авт.), я ще не бачив у жодному скликанні. Такого не було навіть при “керівній” Комуністичній партії. Депутат нині — маріонетка в руках партійного керівника. Навіщо сьогодні у Верховній Раді 450 депутатів? Хай туди ходять п’ять голів фракцій, у кожного буде відповідна кількість голосів… Уявіть, яка економія коштів на депутатській зарплаті! Який сенс у депутаті, якщо він не може висловити свою думку, коли вона розходиться з думкою керівника?
— Але при Радянському Союзі було ще гірше…
— Наведу вам приклад з мого першого депутатства, це було 20-те скликання обласної ради, ще тих часів. Тоді в раді були партійні (комуністи – авт.) та безпартійні. Збиралась партійна група, так як нині фракція, і обговорювала всі питання, як голосувати. Але я мав право висловити свою думку і міг проголосувати так, як вважав за потрібне. А сьогодні все вирішує керівник фракції, а депутат не має права на думку. А ще я вважаю, що голову ради мають обирати не депутати, а люди. У 1994 році я через це пройшов, тоді голову вибирали виборці — і це правильно, бо керівник несе відповідальність перед народом, а не депутатами. І не повинно в нас в області бути “дві голови”: обласної ради і обласної адміністрації. Має бути, як сьогодні в Києві — є міський голова і він же голова Київської міської адміністрації. Тоді буде зрозуміло з кого питати.
— А вже за часів незалежності, робота в якій раді запам’яталась найбільше?
— Друге скликання, тоді 1994 року була повінь, наробило біди так, як сьогодні у Карпатах та на Вінниччині. Потрібно було знайти кошти, щоб людям допомогти, ліквідовувати наслідки. Було важко...
Був пізніше цікавий момент, коли нам вдалося газифікувати Дубровицький район. Якби не випадок, то думаю там не було б газу ще й сьогодні. Тоді, по лінії однієї служби, мені розповіли, що керівник “Укртрансгазу” Анатолій Руднік — виходець із Дубровицького району і там поховані його батьки. Ми познайомились, гарно його прийняли. Він був насторожений, чекав, що ми будемо щось просити, а ми нічого не просили. Потім зустрілися ще раз, потім побачились на могилі його батьків. Він сидів, мовчав, а потім каже: “Я бачу, вам від мене нічого не треба…”. А я кажу: “Чому ж не треба? Потрібно те, що й вам. Ви звідси, то чому б не допомогти цим людям протягнути газ? Що тут залишилось тягнути з Рокитнівського району?” Він подумав і каже: “А що, розумна річ! Тільки мені потрібні будуть якісь папери, може, звернення”. Так із Миколою Сорокою і зробили, підготували папери, нам їх підписав Кучма і Литвин, і все зробили.
Правда, потім усі почали собі приписувати заслуги, це, як кажуть: “Чим далі від війни, тим більше героїв”.
— Коли було найважче працювати?
— У ті ж роки. Тоді було дуже важко і бідно. Якогось року доводилось вирішувати питання, аби на Пасху виділити кожному жителю області кілограм борошна. Тоді газети так і писали: “Представник Президента (тоді Василишин був представником Президента в Рівненській області – авт.) виділив на кожного жителя кілограм борошна”. Коли доводилось їхати на Київ, то брали з собою у каністри бензин, бо не знали, чи можна буде десь заправитись. Дорогою можна було зустріти одну машину на десять кілометрів. А ви подивіться, що сьогодні, як люди живуть.
— А з ким із депутатів товаришуєте?
— У мене немає ворогів чи людей, з якими я не спілкувався б.
— Пане Романе, а кого б ви хотіли бачити в раді з тих, хто був у ній раніше?
— Багато для Рівненщини зробив Петро Прищепа, але сьогодні він уже на пенсії. Дуже шкода, що немає з нами Івана Назарука, колишнього керівника “Рівнегазу”. Шкода, що нині не депутат Данило Корилкевич, але він себе прекрасно реалізував у бізнесі. Не вистачає в раді Ігоря Пасічника та Юрія Семенюка.
— Із новоприбулих депутатів, кого ви вважаєте достойною зміною?
— Новим не дають себе реалізовувати, вони є депутатами без права голосу, все за них вирішують керівники фракцій. Є непогані, молоді, але я не бачу, щоб їм особливо давали дорогу… Аби людина, прийшовши в раду, змогла себе реалізувати як депутат, потрібно повернутись до мажоритарної системи, але партійні вожді цього не допустять.
— Чому ви вирішили стати депутатом?
— Я й сам інколи себе про це запитую. Ну, в радянські часи все ясно — записали. Наступний раз став депутатом, коли йшов на голову обласної ради. Тоді точилось протиборство тодішнього Руху, який очолював Червоній, і тої влади, яка була. У мене тоді з Червонієм розійшлися погляди, там було всякого, потім він вибачався, у недавні часи. І коли стало питання про вибори, то було з нашого боку три кандидатури: моя, Сідлецького й Прищепи, а від Руху був Василь Марчук, він тоді керував “Економбанком”. Зрозуміло, що якби ми пішли втрьох з одного боку і Марчук — з іншого, то ми програли б. Було вирішено, що маю йти я — так я став головою обласної ради. Вдруге пішов у раду, тому що потрібно було мати два терміни голови ради для нормальної пенсії. Я тоді й виборцям говорив відверто, що йду, тому що маю ось такий інтерес. Мене тоді питали: “Навіщо ти це розказуєш?” Але я не звик брехати і тому казав про свій інтерес і обіцяв, що якщо виграю, то зроблю для людей те і те… І можу закластись на ящик коньяку, що ви не знайдете більше одного відсотка людей, які скажуть, що Василишин пообіцяв і не зробив.