07.11.2008, 00:00

На Поліссі трамваєм їздять на базар

Три довгі години їзди від Рівного не надто добрими дорогами області — й опинитеся там, куди так активно заманюють туристів місцеві чиновники. А саме на Зарічненщині, де віднедавна запрацював новий туристичний проект — “Поліський трамвай”. Для більшості місцевих жителів ці місця нічим не виділяються, а славнозвісна вузькоколійка — лише засіб пересування. А от для журналістів, які зіграли роль перших туристів, подорож Зарічненщиною стала поїздкою у казку.

Перон, на якому чекає своїх пасажирів поїзд, нічим не примітний — рейки й кілька запасних вагонів. Та й сам поїзд радше нагадує трохи збільшену іграшку. Саме таке враження склалося й у мене, коли опинилася поряд з вузькоколійкою. До речі, вузькоколійкою її тут практично не називають. Для місцевих цей мікро-поїзд просто “кукушка” або ж “поїздок”.

“Ну, чисто тобі іноземці!”

— Швиденько у вагони, — підганяє нас священик Павло Дубінець, який став на час подорожі нашим гідом.

І недарма підганяє. Адже машиністи, визираючи з вікон локомотива, починають бурчати на журналістів, що бігають з фотоапаратами навколо поїздка: “Ну, чисто тобі іноземці! Ті й то спокійніше реагують!”

Усередині поїздок такий же маленький, як і зовні. Щоправда, тепер пригадується дитинство й відома багатьом дитяча залізниця у Рівному. Й питання тут виникають дитячі: Як? Чому? А правда, що...

— Ото буржуйка, я її спеціально сьогодні натопила, щоб вам тепло було їхати, — спокійно відповідає на наші запитання провідниця “кукушки” Олена Сидорчик. — Так, це правда. Наші локомотиви й справді працюють на моторах від Т-34.

Пані Олена розповідає, що працює провідником на поїздку вже 18 років. Раніше була просто провідницею, а тепер — універсальний працівник.

— Раніше з нами для охорони міліціонер їздив. А тепер він на пенсії, то ми самі й за порядок відповідаємо, — всміхається пані Олена й знімає з лацкана бейджик. За ним прихований інший значок — “Дружинник”. — А ще часом екскурсоводом працювати доводиться. Мені всі факти місцевий історик написав. Я вивчила, от тепер іноземцям розказую.

— А багато їх сюди приїжджає? — лунає чергове запитання.

— Ой, немало. Буває цілий вагон замовляють, то ми їх веземо в одну сторону, а потім забираємо, як нагуляються.

— А як ви з ними спілкуєтеся? Іноземні мови знаєте?

— Ні. Вони найчастіше з перекладачами приїжджають. Я тільки з поляками говорити можу за стільки років. Але як показую залишки партизанських землянок, й кажу “партизане”, то не тільки поляки, а й німці розуміють.

Найбільше пасажирів — у середу

Тим часом отець Павло розповідає нам історію за історією, пов’язані з “кукушкою”:

— Якось по дорозі додому з Рівного познайомився я з одним чоловіком. Говорили довго, а у Дубровиці наша маршрутка заглохла. От водій і просить, мовляв, штовхніть, тоді поїдемо. Не встиг я з маршрутки вийти, як той чоловік уже автобус підштовхнув. Дивувався тоді, звідки у нього така сила. А він мені: “Ой, батюшко, я дрезину на вузькоколійці все життя штовхаю!”

Справа в тому, що робітники на коліях досі пересуваються на дрезині, а коли ж на горизонті з’являється “кукушка”, робітники просто піднімають дрезину й відставляють її в сторону з колій. Поїздок пройшов — дрезину на місце й поїхали далі.

— Вузькоколійку збудували в 1905 році місцеві купці, щоб перевозити торф, глину, дерево та інше. Будували крізь ліси та поля, а от у Камінь-Каширському районі на Волині таку ж залізницю прокладали через людські володіння. То досі там живе прокльон: “Дай Боже, щоб через твій город проклали вузькоколійку!” — розповідає священик. — Один із лісників навіть примудрявся дрова заготовляти поїздком. А тепер ним здебільшого на базар у Зарічне їдуть, тому найбільше пасажирів тут у середу — базарний день, як-не-як. Щодня ж поїздок возить до школи в Острівськ учнів з Тиховижа. Раніше ще з Перекалля до Борової діти їздили, але тепер їх шкільний автобус возить.

Належить вузькоколійка Львівській залізниці, але прибутку не приносить — “живе” на дотації. Вагони й локомотиви 1986 року випуску. А от усе інше “начиння” залізниці — ще давніше. Так, помітне маркування на рейках 1915 року. Рухається поїзд зі швидкістю 30-40 кілометрів за годину й долає відстань Зарічне—Антонівка за чотири години. На дорогу в одну сторону, а це приблизно сто кілометрів, витрачається до двохсот літрів солярки. А вартість проїзду з кінця в кінець усього 6,75 гривні. До того ж, цьогоріч проект “Поліський трамвай” увійшов до числа переможців Всеукраїнського конкурсу проектів та програм розвитку місцевого самоврядування.

Краса з рекламних буклетів

Зістрибуємо з “кукушки” посеред лісу, поблизу з табличкою “Маршрут 4”. Прямуємо за вказівниками лісовою стежкою. Хто милується природою, слухаючи розповіді екскурсовода, а кому пощастило й грибів назбирати. Чесно кажучи, з грибами поїхав звідси не один журналіст.

Тим часом курсуємо вздовж трьох озер — Великого, Середнього та Хоромного. Їх краса нічим не поступається пейзажам, які друкують на рекламних буклетах замків Шотландії та картинах, які прикрашають стіни не однієї оселі. А відпочити на берегах можна в спеціально облаштованих альтанках з очеретяним дахом. Тут поліська картопля, печена у вогнищі, та підсмажений на ньому ж шматочок сала мають інший, вишуканий смак, який не зрівняється зі стравами й найкращих ресторанів.

Подорож у часі — за 20 гривень на добу

Півтора кілометра назад до “кукушки” видаються кількома метрами. Їхати звідси не хочеться, але попереду ще одна й остання цього разу зупинка — єдина зареєстрована у районі агросадиба. Її власниця Олена Кречекевич розповідає, що приймає туристів у старій, але відремонтованій, хаті свекрів. Тут час наче зупиняється, адже є всі атрибути минулого: грубка, металеві ліжка, старі фотографії на стінах та килими... Лише фіранки та килим на підлозі — сучасні. А за кілька метрів від садиби — озеро Нобель. І все — за 20 гривень у добу з людини.

— У нас хочуть купувати хати, — говорить пані Олена. — Мій сусід продав батьківську хату, і тепер вона стоїть запущена. А ми вирішили не продавати хату, в якій народився чоловік. Вона спочатку стояла порожня, а потім сільська рада запропонувала приймати тут туристів. То ми тут побілили, пофарбували, прибрали. Згодом ще піч викинемо, щоб сучасніше було. А от душ-ванна нашим туристам, кажуть, не потрібна, адже вони увесь час в озері купалися.