Микола Тарасюк: "Ножі гострю щосуботи"

— До речі, як усе закінчилось? — почав розмову Микола Тарасюк.

— Чесно кажучи, дії представників ОБОЗу були незаконними, тому вони пішли. Пам’ятаєте багато подібних історій?

— Ми намагаємось робити так, щоб підприємці знали свої права, і ті, хто має право їх перевіряти, своїми правами не зловживали. Бо як правило, ці зловживання закінчуються двома способами: або хлопцям, які приходять, дають хабар, або ці хлопці підставляють своє керівництво, яке нічого не знало і не відало.

Раніше такі моменти бували частіше. Я на цій посаді працюю з 2000 року, тоді ще не було відповідного законодавства, яке регулювало б дії перевіряючих, а потім не було бажання у чиновників виконувати ці закони. Тому подібні історії й траплялись. Але якщо у 2000-му скарг на контролюючі органи було до сотні, то у 2002 році — вже значно менше.

— Ви часто спілкуєтесь із підприємцями?

— Постійно проводимо зустрічі, роз’яснюємо законодавство, пояснюємо підприємцям їхні права. Хочемо допомогти розібратися. Та й вони самі до нас звертаються за якоюсь інформацією чи потребою.

Одні приходять через незнання законодавства, інших — доля змушує. Останнім часом ідуть, коли вже назріла якась ситуація. І що цікаво: якщо десь у місті випадково зустрічаємося, то роблять вигляд, що вони мене не знають, а як їм треба, то знаходять і мобільний телефон, і домашній. Просять: “Приїдьте, допоможіть”. Але ж ми не пожежна команда! Ми формуємо такий клімат, де б усі поважали закон: і влада, і фіскальні органи, і підприємці.

— Які “хвороби” притаманні нинішньому бізнесу?

— Підприємці заробляють гроші і не хочуть вчити законодавство. Одні, можливо, не мають часу, інші — ліниві. Наведу приклад: на Рівненщині працював проект “Підтримка розвитку підприємництва у пріоритетних регіонах України”. Проводились для підприємців безкоштовні (!!!) семінари. І за підсумками десяти занять, які були проведені в області, дійшли висновку, що для бізнесу недоцільно робити семінари безкоштовними. Бо якщо семінар безкоштовний, то підприємець хоче йде, хоче не йде. Але якби він за нього заплатив гроші, то або сам пішов, або прислав когось із своїх працівників, а потім ще й спитав: “Чому тебе там навчили?”. Звичайно, ціни на семінари повинні бути прийнятні.

— Чи відрізняється сучасний бізнесмен від колишнього?

— Сьогоднішній рівненський підприємець — це далеко не той, який був рік тому. Він самоутвердився, змужнів, у переважній більшості дає собі раду і намагається вирішувати свої проблеми цивілізованими шляхами. Тобто ніхто нікого не ображає у конфліктних ситуаціях: нікому не розказує, що я добрий, а ти поганий, чи я розумний, а ти не дуже, а спілкується з адвокатом, звертається з позовами до суду. Цікаво, що підприємці розподілились умовно на дві групи. Перша група — це ті, хто намагається зробити бізнес серйозним і залишити у спадок своїм дітям. Друга — ті, які ще не навчилися працювати на перспективу і прагнуть заробити якийсь капітальчик, поки є можливість. Середній бізнес нині вважає себе дорослим і його не цікавлять проблеми малого, і себе захищає сам. А малий бізнес для захисту об’єднується і відстоює свої інтереси колективно.

— Є у вас якісь принципи у роботі?

— У всьому прагну порядку: і на роботі, і вдома. Домашніх привчив, щоб усе було на своїх місцях. Люблю, коли люди приходять на зустріч вчасно. Це стосується й особистого життя. Був у мене цікавий випадок, коли покликав гостей на певну годину, а їх нема. Я сідаю, наливаю собі чарку. Дружина: “Зачекай гостей”. Я відповідаю: “Нехай тепер вони чекають”. А тут дзвінок у двері — прийшли гості. Пояснив їм, що запрошував на третю годину, а вони запізнилися, тому вже випив і мушу закусити, тож нехай почекають. Це, правда, були щирі друзі і вони не образились. Але з тих пір ніхто не запізнюється.
— До речі, розкажіть трохи про дружину.

— Моя дружина — Світлана — найкраща у світі. Вона у мене і надійна подруга, і людина, яка дуже вміло і своєчасно гасить мою гарячкуватість. Зараз ми зі Світланою живемо вдвох, снідаємо і вечеряємо разом. Коли вона ще була не на пенсії (Світлана — колишній медпрацівник і пішла на пенсію за вислугою років), то готував вечерю той, хто раніше повертався додому: якщо вона — то вона, якщо я — то я. Зараз знаю: Світлана мене чекає на вечерю, тому стараюсь не запізнюватись. Є у нас традиції, скажімо, відзначати великі свята з нашими дітьми та батьками. Усю домашню чоловічу роботу виконую сам, крім кваліфікованої.

— Яка улюблена домашня робота?

— Люблю, коли вдома завжди нагострені ножі, тому гострю їх щосуботи. Сестра дружини, коли до нас приїжджає в гості, обов’язково поріжеться із незвички. Коли приїжджаю до батьків, то починаю з того, що гострю ножі. А далі вже допомагаю по господарству. Щодо батьків у мене позиція така: намагаюся відчувати радість від спілкування з ними, поки вони ще живі, тому і відвідую часто.

— А для кого, як правило, гострите ножі — для себе чи для дружини?

— І для себе, і для дружини. Салати власноруч кришу. До речі, “олів’є” вже понад двадцять років готую лише я. Дуже люблю готувати яєчню на салі з овочами та твердим сиром і варити каву через “крокодил”.