Валентин Королюк: “Я був молодий і гарний,

“Я не соромлюсь своєї небідності”
— З вашого дозволу ввімкну диктофон. Не боїтесь?
— Я нічого не боюсь! (Голосно сміється – авт.) Оце, до речі, минулого тижня якраз заходив до мене один із родичів Червонія. У них там щось не склалося і він прийшов до мене з бажанням перейти з УНП до Народного Руху. Питає в мене: “А чи не боїтесь ви, що Червоній буде цьому протистояти?” Я? Я єдиний, хто після Помаранчевої революції виступив із заявою до Президента, майбутнього прем’єра, керівників політичних партій, громадських організацій про неможливе призначення на посаду Червонія Василя Михайловича. І ні один чоловік це звернення не підтримав. Усі говорили: “Так, усі положення правильні”, але тільки доходило до діла — бачу руки починають тремтіти… Я питаю, що сталося? А мені у відповідь: “А раптом Червоній таки стане головою…”. Тоді я побачив, що в більшості, ще з “совдепівських” часів, досі лишилася боязнь вищої влади… А я і тепер нічого не боюся.
— А чогось соромитесь?
— Знаю точно, чого НЕ соромлюсь, — того, що я небідна людина. А то, знаєте, сидять там такі, розказують, як вони живуть на тисячу гривень зарплати, ходять у порваних черевиках, а самі хапають величезні хабарі, ховають їх по власних закутках і кричать: “Ці руки нічого не брали!”…
— І в політиці ви себе так впевнено почуваєте?
— Так. Звісно, це все відносне поняття. Але я в політиці давно, ще з 1999 року, коли прийшов до Народного Руху України. А з 2002 року маю честь очолювати крайову організацію цієї політичної сили. Тому я багато чого бачив, чув, брав участь у багатьох виборчих кампаніях, був активним учасником тієї цікавої президентської виборчої кампанії, яка переросла в Помаранчеву революцію. Зараз про політику можу говорити багато. І, як більшість політиків, навчився говорити чітко і встигати за регламентом (посміхається – авт.). У політиці, безперечно, говорити гарно — надзвичайно важливо. Та, як кажуть, говорити — не мішки носити.
— Але ж сьогодні рухівців при владі лишилось мало…
— Чому? Ось, наприклад, Віктор Матчук. До 2006 року був членом Народного Руху.
— Але зараз він у “Нашій Україні”…
— Та все ж… Якщо взяти Верховну Раду України, то із 450 депутатів, я думаю, третина — вихідці з Народного Руху. Тому що НРУ — це найперша партія національно-демократичного спрямування.
— Ви особисто не отримували пропозицій вступити в іншу партію?
— Повірте, всі, хто пов’язаний з політикою — ніколи не зроблять мені такої пропозиції. Бо добре знають, що я ніколи не погоджусь.
— Як оцінюєте свою впливовість: вона має більше політичний чи бізнесовий характер?
— Сьогодні я можу сказати, що політика — моє основне місце роботи. Бізнес, який я заснував зі своїми партнерами, успішно працює як окрема гарно організована структура. Упродовж всього існування, з 1994 року, крива успішності в моєму бізнесі йде поступально вгору.
— Чи, на вашу думку, людина, яка не пройшла загартування в бізнесі, може стати успішним політиком?
— Так. Безперечно. Яскравий приклад тому — Василь Червоній.


“Хотів назвати сина на честь Владислава Третяка”
— Я чула історію про те, що свого часу ваша бізнесова кар’єра розпочалася завдяки стареньким “Жигулям”…
— Так. Коли я робив перші кроки в приватному бізнесі, цей автомобіль виїздив тисячі й тисячі закордонних кілометрів: Польща, Югославія, Угорщина. Так мій бізнес тоді формувався, творився. Завантажували за кордоном товари, реалізовували їх тут… Я тоді працював учителем. Перша наша такого роду поїздка відбулася якраз під час осінніх канікул 1989 року. Їздили я, моя дружина Лариса Борисівна та брат. Мені на той час було 26 років.
— Якраз вдалий період розпочати бізнес: молоді, повні сил…
— Так. Я завжди кажу, що колись я був молодий і гарний, а тепер — просто гарний.
— Це був перший ваш придбаний автомобіль?
— Ні, він дістався мені у спадок. Він належав моєму тестю, який, на жаль, раптово пішов з життя.
— А сина Бориса бізнесменом бачите?
— Ми обговорювали це питання. Найвірогідніше, так і буде. Крім того, у нього є для цього всі задатки. Свого часу я сказав синові: “Щоб досягти чогось у житті — треба вчитися”. Він, на щастя, мене послухав і закінчив обласний ліцей із золотою медаллю, НУВГП — диплом із відзнакою, зараз навчається в магістратурі університету імені Т.Г.Шевченка. І при всьому тому став ще й майстром спорту України з баскетболу. Пам’ятаю, навіть у вашій газеті свого часу його внесли до списку найперспективніших неодружених кавалерів Рівного (сміється – авт.).
— Сина назвали на честь тестя?
— Спочатку я хотів назвати Владиславом. У мене тоді кумир був Владислав Третяк, воротар хокейної збірної Радянського Союзу. Але потім ми передумали. Тесть аж заплакав, коли ми принесли довідку з РАЦСу… (Обличчя стало серйозним — авт.).

“З Торгуном часто сперечаємось через політику”
— Що відіграло у вашому житті важливу роль?
— Випадок. От, наприклад, якраз як мав їхати вступати в медичний інститут, зустрів старого друга і не пішов на автобус… Не поступив. Став навчатися в РДГУ, на педагога. Залишився в Рівному.
— А спеціальність токаря де взялася?
— Токарем третього розряду я став ще в 10-му класі, коли з успіхом пройшов навчання в навчально-виробничому комбінаті.
— Чим дружину підкорили, що вона погодилась вийти за вас заміж?
— У той період я взагалі був популярним серед дівчат (помовчав декілька хвилин – авт.). Можливо тому, що служив за кордоном, в Угорщині. Це були 1982-1984 роки. Там я вперше побачив у вільному продажу джинси, модний одяг та взуття, яких ми тут і не бачили. Тоді мені вже вдалося назбирати собі хороший гардероб, тому у Рівне приїхав таким собі модним кавалером. У мене тоді навіть годинник був такий з калькулятором, який на той час коштував 400 рублів.
— Я так розумію, у нас особливе ставлення до годинників?
— Для публічних людей це важливо. І годинник, і взуття. У мене є кілька годинників. Серед них немає супер-пупер дорогих, але є різні марки. Та я взагалі за усім своїм гардеробом слідкую.
— Наскільки мені відомо, нині ваша дружина теж у бізнесі…
— Так, вона власниця ресторану, диско-бару “Магнат”.
— До речі, кажуть, що як тільки намічається якийсь “сабантуйчик” з вашою участю — то одразу в “Магнат”…
— Звісно (сміється – авт.). Я ж будував це “дітище”. Правда, інколи за проханням дружини можемо з сім’єю відпочивати в інших місцях, адже в “Магнаті” вона почувається як на роботі.
— А хто ще бере участь у цих святкуваннях?
— Вузьке коло друзів. У моїй телефонній книзі, наприклад, є конкретний розподіл: родина, друзі, політика, бізнес… Хоча буває, що політики потрапляють у категорію друзів. Мої куми — Юрій Торгун (я хрестив у нього сина), Володимир Рабінюк. Дружимо сім’ями, великі свята разом відзначаємо.
— З Юрієм Івановичем про політику сперечаєтесь?
— Часто (сміється — авт.). Сперечаємось, дискутуємо. У нього сформоване своє “я”, в Королюка — своє “я”. Але, як правило, знаходимо компроміс.
— А які стосунки у вас безпосередньо з начальством?
— З Олександром Данильчуком у мене дружні стосунки. У вільний час на полювання з ним разом їздимо. Правда, в нього це дуже “солідне”, серйозне захоплення. А я так — любитель… Я люблю і порибалити. Та й вболівальник я, можна сказати, професійний. Ходжу на спідвей, на баскетбол.
— Мабуть, звідси й любов сина до спорту…
— Так, я завжди проводив з ним багато часу: разом відвідували усі спортивні матчі, змагання. Дехто навіть не вірить, як за моєї постійної зайнятості в мене виріс такий добре вихований син. Та я знаю, що на першому плані в мене завжди була сім’я: на неї мені часу вистачало.
— Ви хоч раз у житті плакали?
— У дитинстві. Мама з татом йшли на роботу, а нас зачиняли в кімнаті, щоб шкоди не наробили. Пам’ятаю, бабуся приїхала, не може відчинити двері, а ми стоїмо і плачемо…
— Як думаєте, у вашому віці, в яких випадках дозволено чоловіку заплакати?
— Я думаю, ні в яких. Як казав Вахтанг Кікабідзе (вимовляє з грузинським акцентом — авт.): “Мужчины не плачут. Мужчины огорчаются”.