Андрій Лавренчук: “Немає партії, якій би я віддався”

“Вірю – після смерті я повинен переродитися”
— Андрію Олександровичу, у вас слава мовчазної, закритої людини…
— Просто я вважаю, що багато слів у майбутньому можуть викликати багато проблем. Досвід моєї роботи на державних посадах немаленький — 22 роки. Хотілось би вже й на пенсію, але не відпускають…
— Скільки хотіли б років прожити?
— Років 80-90. Моїй мамі 86, і, дякувати Богу, вона ще в здоровому глузді. А от батько помер, коли я навчався у дев’ятому класі… Саме тоді я почав відчувати, що за мною немає спини, немає плеча… Можливо, тому намагаюсь постійно досягати чогось, адже доводиться все робити самому…
— Для чого, на вашу думку, варто жити стільки часу?
— Треба жити, щоб жити. Знаєте, я ніколи не міг собі уявити, що життя закінчиться. Вірю в реінкарнацію. Тобто розумію, що потім, після смерті, я повинен переродитися. Знаєте, це питання ставив собі ще з дитинства. Коли я сидів у траві, дивився на небо…
— Мріяли, ким стати?
— Сім’я завжди націлювала: треба працювати. Мама була фельдшером по населених пунктах: удома її практично не бувало… Я ж займався господарством… У нас було більше півгектара землі. Але я розумів, що вони мене не прогодують: швидше я в оцю землю “влізу”… Тому вирішив, що треба “відриватися” від землі. І вже після закінчення історичного факультету потрапив на державну службу.
— Тобто, я так розумію, офіційна робота, робота з паперами — це ваше?
— Мабуть, моє… Оці функції я вже виконую понад 13 років. Мінялися посади, мінялися керівники. Я працював вісім років з Сорокою, два роки з Василишиним, і ось три роки з Матчуком. Був час, коли мене звідси “попросили”…
— Чому так сталося?
— До влади прийшов Василь Червоній, йому сказали, що я не можу забезпечувати роботу… Пам’ятаю, коли на моє місце прийшов Іван Турко, я звернувся до нього з єдиним проханням — акуратно ставитися до меблів у кабінеті. Він запитав: “Збираєтесь сюди повернутися?” “Через рік, пане Іване”, — відповів я. Звичайно, я не очікував, що це справдиться… Тоді пішов директором у філію МАУП. Взяли на три місяці на випробувальний термін. А потім сказали: “У нас немає до тебе претензій, але є політичні питання...” Наш губернатор допоміг мені і звідти “піти”… Тому я продовжив уже на кафедрі державної служби в Острозі. Мені сподобалось викладання, сподобалось спілкування зі студентами — це такий позитивний заряд.
— Ви були суворим викладачем?
— Ні. В мене вимогливість межує зі справедливістю. Хоча у роботі — суворість присутня… Є навіть відповідне прізвисько… (серед колективу РОДА Андрія Олександровича називають “Лаврентій Берія” – авт.)

“Віктор Матчук як керівник дуже довіряє заступникам…”
— Пам’ятаєте, звідки це прізвисько з’явилось?
— Не зовсім… Здається, Сорока Микола Петрович щось таке приніс… На хвості (посміхається). Розумієте, крім організаційних, на мені багато кадрових питань. А це не завжди призначення чи нагороди… Знаєте, як буває: коли все добре, хвалять керівника, а коли щось іде не так — мусять заступники відбувати, щоб тінь не падала на керівника… Така моя роль…
— Важко керувати колективом?
— Важко працювати доти, доки не знайдеш потрібну людину. Я не працюю з усіма. Я працюю з тими 10-13, які очолюють структурні підрозділи.
— Ваша робота пов’язана з державними таємницями, зберігання яких суворо контролюється… Ви завжди берегли чиїсь таємниці?
— Знаєте, я ж не з дитинства на державній службі… Але є якісь елементи такого характеру — трошки замкнутого. Мабуть, чогось не вистачало. Можливо, уваги батьків… Брат у мене старший на сім років, батьки на роботі. Я завжди був сам по собі…
— Чи є якась особиста таємниця, яку ви досі бережете?
— (Довго мовчить). Так, є…
— Тобто вам можна довіритись?
— Можна й поплакатись (сміється).
— Пам’ятаю, на одній з колегій РОДА тихенько питаю в колеги: “А чому Лавренчук постійно мовчить?”. А мені відповіли: “Він не мовчить. Він слухає”.
— Так, ви знаєте, я за стільки років навчився слухати… Думаю, це також велика цінність.
— Вам доводилось працювати із зовсім різними керівниками. Чим вони відрізнялися?
— Роман Данилович (Василишин – авт.) завжди замикав усе на собі… Рецептів, як справлятися з тією ситуацію, що була, ніхто не давав. Тому величезну роль відігравала його сміливість. Особливо коли він їздив до Києва “пробивати” якесь питання. Микола Петрович Сорока був жорстким керівником… Напередодні виборів міського голови Рівного я Віктору Йосиповичу казав: “Якби мера на певний період можна було б не обирати, а призначити, то я призначив би Миколу Сороку. Хоча б на два роки. Бо вони там такі ліниві! Їм треба добрячу стряску! А от з Матчуком дуже-дуже просто… У нього цікавий спосіб управління: він переконає тебе так, що тобі самому буде соромно, якщо ти цього не зробиш (сміється). У Віктора Йосиповича ми, наприклад, збираємось щопонеділка. Обговорюємо різні питання. За Миколи Сороки ми теж збирались, але це було трохи по-іншому… Це перетворювалось в таку жорстку постановку питання і в категоричність реалізації цього питання. Віктор Йосипович більше довіряє заступникам…
— Андрію Олександровичу, все-таки ви вісім років успішно працювали з Миколою Сорокою… А тут очолили апарат адміністрації при Матчуку…
— Я скажу так. Я із заявою взяти мене на роботу до Матчука не звертався… Можливо, мене порадив Роман Данилович, з яким я в гарних стосунках. Можливо, Юрій Анатолійович Благодир, якого я в 24 роки привіз — ми разом вчилися в академії державного управління — сюди на роботу.
— Віктору Матчуку вдалося об’єднати команду людей практично із зовсім різних політично спрямованих людей. Як йому це вдалося?
— Мабуть, тому, що якраз партійність у нашій спільній роботі не відіграє ролі. Буває, звісно, що Віктор Йосипович “проїдеться” трохи по соціалістах… Коли вони не так голосують в облраді (сміється).

“Я зрозумів, що колись в адміністрації робилось багато речей, за які тепер мені хочеться плакати…”
— Які підсумки свого життя можете підбити?
— У 50 років я зрозумів, що молодість закінчилась (голосно сміється).
— А що втратили?
— Один мій хороший товариш каже: “Ми вже три роки тут, а життя проходить…” Я завжди був багато в чому обмежений… Знаєте, коли вперше поїхав купувати собі машину в Чехословаччину, мені тоді було 40 років, ми їхали через Німеччину. І тільки там вперше за стільки років я відчув себе вільним… Не озираючись, чи хто дивиться мені у спину…
— Переломний момент у житті.
— Був випадок… Коли ми проводжали одну нашу колегу на пенсію, дехто плакав… Я тоді сказав: “Ви знаєте… Коли я у свій час не перебував на цій посаді, багато чого для себе зрозумів: і про себе, і про вас. Я зрозумів, що колись тут робилось багато речей, за які тепер мені хочеться плакати… Але життя на роботі не закінчується. Є сім’я: дві доньки, дві онучки”.
— Так у вас одні дівчата!
— У цьому плані мені пощастило.
— До речі, ходили чутки, що одна з ваших дочок вийшла заміж за іноземця…
— Так, була така інформація… (сміється). Насправді чоловіка моєї старшої дочки Юлі звуть Олег Глухов, він корінний киянин. Це, до речі, вона подарувала мені онучок. Молодша Олена поки що незаміжня…
— А як ви з дружиною відпочиваєте?
— Іноді буваємо в театрі… У шопінгу, до прикладу, моя участь обов’язкова (посміхається). Звісно, на моє захоплення полюванням дружина часто нарікає… Але полювання — це моє захоплення. Тоді у мене з’являються такі відчуття, які просто так не зловиш… Екстрім. Також до аварії (я повертався з відрядження з Острога, в нас в’їхав КрАЗ з тоннами зерна, я тоді шість місяців провалявся в ліжку…) ще одним захопленням був футбол. А зараз вже тільки настільний теніс.
— Тобто у вас відпочинок спортивного характеру?
— Я стільки сиджу отут у цьому кабінеті.. А мені після травми дали установку — ходити в день мінімум 5 км. А як? Хоч бери та щоранку бігай крос перед роботою…