Тарас Більчук: “Американці не вміють колядувати”
З роду генералів, з “генеральської столиці”
— Пане Тарасе, ви пам’ятаєте, коли почали займатися творчістю?
— З дитинства. Це, мабуть, з генами пов’язано. Мій батько малював. У мене навіть лишилися батьківські замальовки з часів світової війни… Тільки так склалося, що він дуже рано пішов з життя, але його захоплення мистецтвом передалось мені. Я сина назвав на його честь — Миколою.
Пам’ятаю, що в дитинстві дуже любив малювати на козацьку тематику. Мабуть, тому, що з другого класу читав “Кобзаря”. На той час це була недозволена література. Але її читав мій тато, і, звісно, я теж читав (посміхається).
Уже набагато пізніше, у 1978 році, я закінчив у Рівному арт-студію.
— Який найяскравіший дитячий спогад?
— Оце зараз споглядаю, що надворі коїться (у день нашої зустрічі мрячив дощ — авт.), і згадую, як колись взимку випадало снігу, що лежав метровими кучугурами. Не можна було з хати вийти. Або, бувало, дід водив мене сніг розчищати, то ми ходили по ньому, як по горах. Казка, одним словом…
— А де саме ви народилися?
— У селі Коршів, за дев’ять кілометрів від Здолбунова. Ми напівжартома називали рідне село “генеральською столицею”. Адже за давніх часів там проживало три генерали. До речі, в мене в роду теж генеральська кров тече. Тому і батько, і його сестри — всі свого часу потрапили до заслання у Сибір.
В Америку взяв лише пензлі, полотна і рамки
— Зараз вам скільки років? Якщо не секрет…
— 25 (сміється). Принаймні на стільки я себе почуваю. І жартуючи, і серйозно мене в Америці завжди називали “forever twenty five”.
— До речі, як ви в Америку потрапили?
— Початок державного відродження України, перші творчі об’єднання, перші студентські братства. Період, коли відбувалися перші політичні мітинги, маніфести тощо. Я на той період навчався у Львові, у Львівській академії мистецтв.
До речі, я зараз із задоволенням гайнув би на свою другу рідну землю — Львів — та забувся у тій красі на дні так зо два.
У той час я поєднував навчання та роботу, мав фірму “Калина”, основною роботою якої була організація художніх виставок. Першим моїм проектом стала виставка “Світ очима молодих”. Цей міжнародний конкурс проходив у Львові у кілька турів. Разом з тим, ця організація об’єднувала радикально налаштовану студентську молодь. Ми навіть власну газету видавали “Горнило”.
Власне, у тій газеті, в якій я мимоволі став редактором, почалася моя співпраця з багатьма дисидентами. Пізніше я брав участь в одному з перших голодувань на майдані у столиці.
А в Америці на той час мав родичів: там проживав мамин брат. Отримав запрошення до Сполучених Штатів якраз перед захистом диплома. І з “ГКЧП” порадили не висуватись, бо ще посадять і таке інше… Крім того, на той час я вже одружився, мав дочку.
Але невдовзі після закінчення академії все-таки потрапив у США. Вже через півроку перебування в Америці я організував першу виставку. Пам’ятаю, що як їхав у в США, то практично нічого з собою не брав: тільки пензлі, десять метрів полотна та рамки. На митниці довго вишукували, чи, бува, не замотав я туди якоїсь контрабанди (посміхається). Мене питають: “Де ж ваші гроші?”, а я кажу: “Ось вони. Цим я заробляю”…
— Як там відреагували на українське мистецтво?
— Я виставлявся в Нью-Йорку вперше (було виставлено до 50 робіт) якраз у той період, коли митці старої генерації: Мороз, Гординський, Левицький — відійшли трохи від цієї справи. І мені, можливо, вдалося зайняти своє місце. Після цієї виставки запропонували зробити серію виставок по всій Америці.
До слова, якраз ось та моя перша американська виставка відбулася у новорічно-різдвяні свята з 1993 на 1994 роки.
— А чому так довго не поверталися на Батьківщину?
— Згодом в Україні до влади прийшов, як нині люблять казати, “кучмівський режим”. А мій батько, знаючи, що я в політиці завжди був активістом, порадив мені поки що не повертатися. Я тоді боровся, і нині борюсь. Я дуже корив себе, що не можу повернутися додому. Але батько настоював: “Я тебе знаю, ти ж не всидиш спокійно. Тобі ще голову скрутять, а в тебе як-не-як двійко дітей росте…”. Так я і лишився. Через півтора року життя в США забрав до себе дружину з дітьми. На жаль, довго ми не прожили разом — розлучились.
Мій стиль — вільний художник
— Важко було звикнути до американського менталітету?
— А воно практично не звикається. Можливо, дітям було трошки легше. І то, мені було страшенно приємно, коли донька сказала моїй колишній дружині: “Мамо, навіщо ти проміняла Львів на ось це?” (сміється).
— А де саме ви проживали?
— Спочатку в Нью-Джерсі. А згодом я вже об’їздив стільки міст в Америці, що й не перелічити. Адже я, так би мовити, кочував зі своїми виставками. Перші роки в США, звісно, працював на мистецькі фірми, організації. Згодом зрозумів, що все-таки мій стиль — це вільний художник, який шукає натхнення в усьому, що його оточує. Я часто, бувало, гостював у багатих знайомих, на розкішних віллах… Але за той час жодної картини так і не створив…
— Я так розумію, що в Америці мистецтво більше цінується?
— Ви знаєте, я так не сказав би. Мені спочатку багато й американців, і українців говорили, що одним мистецтвом я ніколи не проживу. Тому перші роки перепробував різні варіанти облаштувати своє життя. Але доля все розставила по місцях і я повернувся до того, з чого почав — до творчості. І якщо в Америці творчість вище оцінюється доларовою вартістю, то в Україні творчість набагато вище оцінюється духовно.
Найбільше сумував за нашими колядками
— А ви пам’ятаєте Різдво в Америці? Саме святкування Різдва?
— Знаєте, за чим я найбільше сумував у Різдво? За нашими колядками! За тим, яке дійство розпочиналося на Батьківщині у день Різдва: колядники були бажаними гостями у кожній хаті! Американці цього б не зрозуміли. У них святкування Різдва більше схоже на якусь церемонію…
— Американці ж переважно усі 25 грудня святкують Різдво…
— Не всі. Все залежить від штату. В одному переважають католики, в іншому — православні. Звісно, ми відзначали і 25 грудня Різдво, але це було умовно. Справжнє свято влаштовували собі у січні. Варили кутю… Її, до речі, можна було навіть купити готову і в українських, і в польських, і єврейських магазинах.
— Найбільше, що вас дивувало в Америці?
— Та, мабуть, все… Але ні, найбільшою дивиною для мене, без сумніву, стали нетрадиційні стосунки або між хлопцями, чи дівчатами… (голосно сміється). Після “закритого” режиму радянських часів і початку 90-х побачити, як на вулиці посеред білого дня цілуються двоє дівчат чи двоє хлопців — для нас, емігрантів, було справжнім шоком.
— Насамкінець, пане Тарасе, чого чекаєте від Нового 2009 року?
— Надії та віри в себе для кожного українця. Знаєте, в американців є така чудова риса — як би там погано не було, зажди відповідати “все о’кей”. Ось і нам треба навчитися любити та гордитися своєю землею, втрачати нарешті комплекс меншовартості й боротися за краще.
Скраб для голови в домашніх умовах: секрет, який зменшить жирність волосся
Хочете побороти зайву жирність волосся? Спробуйте приготувати домашній та бюджетний скраб для шкіри голови.
переглядів: 17
Готуємо солодку піцу з фруктами: діти будуть щасливі
Неймовірно смачний рецепт, який можна приготувати на дитяче день народження, або у звичайний день до чаю.
переглядів: 113
"Підвищення тарифів на світло поки не буде", - Міністр енергетики
Міністерство енергетики України наразі не розглядає питання про підвищення тарифів на електроенергію для населення.
переглядів: 146
У цю неділю Україна переходить на літній час: куди треба крутнути стрілки
Вже цими вихідними українці перейдуть на літній час, коли годинники переведуться на одну годину вперед у ніч проти 31 березня. Стрілки пересувають на одну годину вперед о 03:00.
переглядів: 157
iOS чи Android?
Гіпотетична можливість створення вічного двигуна на основі суперечки нагадує дилему вибору між двома домінантними мобільними операційними системами: iOS та Android. Кожна з них має своїх прихильників, які наводять вагомі аргументи на її користь. Цей аналіз має на меті ґрунтовно порівняти iOS та Android, висвітлюючи їхні переваги та недоліки, аби допомогти читачеві зробити свідомий вибір.
переглядів: 141