Філін з хутора біля Диканьки

Тато – військовий,
а мама створила “Дрогобицьку” ковбасу
— Наскільки мені відомо, ви народились на Львівщині. Хто були ваші батьки?
— Так, я народився в місті Дрогобичі. Мій тато був військовий, а мама працювала на Дрогобицькому м’ясокомбінаті. До речі, моя мама брала безпосередню участь в розробці знаменитої “Дрогобицької” ковбаси.
— Тобто?
— Мама родом з Полтавщини, з хутора, який знаходиться за кілька кілометрів від Диканьки. От і виходить, хутір біля Диканьки (сміється – авт.). Мені там дуже подобалось, там я проводив усі канікули. Уявіть: літо, три місяці сонця і свободи.
— Пане Андрію, розкажіть, як проводили канікули.
— Ну були, звісно, деякі обов’язки. Допомогти бабі з дідом по господарству, але це не було обтяжливо. Доводилось навіть корову доїти, та найбільше любив косити з дідом траву на сіно. Підйом — о п’ятій ранку. При цьому немає значення, що додому ти прийшов о четвертій (сміється – авт.). А ще біля нашого села були стави, в яких вирощували рибу. У деяких з них дозволялось купатись, в деяких — ні. Але це нас зовсім не зупиняло. Ми й купались, і ловили рибу, доки ніхто не бачить. Найулюбленішим періодом на ставах був час, коли на них спускали воду й рибгосп виловлював рибу. Як би вони не намагались, в ямах все одно залишалась вода й відповідно риба. Ми її ловили руками. Одного разу наловили стільки, що я приніс додому цілий мішок. Мене не пускали у двір з ним. Бо бабуся просто не уявляла, що з такою кількістю робити. Довелося пороздавати сусідам, родичам і просто перехожим, поки в мішку не залишилась третина улову.
— Про що мріяли в дитинстві? Ким хотіли стати?
— Можливо, це смішно звучатиме, але я хотів стати комбайнером. Коли починались жнива, біля села комбайни збирали врожай. Одного разу навіть не ночував удома. Комбайни молотять вдень і вночі — і я всю ніч провів на комбайні. Мене на ньому вранці привезли додому. Там звісно, я отримав від баби з дідом… Загалом, я завжди кажу, що в мене було щасливе дитинство.
— Яка спеціальність у вас за освітою?
Після школи я вступив до технікуму за спеціальністю “обробка металу”. Мабуть, якщо зараз доведеться стати за токарний верстат, то деталь виточити зможу. Потім я вступив до Івано-Франківського державного університету нафти і газу відразу на другий курс. Бо тих, хто закінчував технікум з “червоним” дипломом, зараховували відразу на другий курс. Спеціальність там була та ж, що і в технікумі, але, провчившись другий-третій курси, зрозумів, що мене більше цікавлять економіка й фінанси, тому я вступив на ще один факультет — економічний.

Перші гроші заробив
в курнику
— Як ви познайомились з дружиною?
— У Рівному, на одній з ділових зустрічей. Я одружений вже шість років, хоча штамп у паспорті з’явився не так давно.
— Чому?
— Просто в цьому не було потреби. Ми жили разом, нам було добре. Мабуть, просто в якийсь період ми зрозуміли, що нам по дорозі до кінця життя, тоді й з’явився штамп у паспорті. Зараз виховуємо двох дітей: сина Олександра і дочку Вероніку. Взагалі-то, можна сказати, що програму-мінімум я вже виконав: син є, будинок побудував і дерево також посадив. Але на досягнутому не збираюсь зупинятись.
— Як ви заробили свої перші гроші?
— Перша робота, за яку мені заплатили гроші? (замислюється – авт.) Я не беру те, що мені давали в сім’ї. Власне там і не було плати, просто якщо я десь допомагав чи виконував якесь завдання, то просто згодом мені могли дати, так би мовити, для заохочення, кишенькові гроші. А перша повноцінна робота, за яку мені заплатили по відомості, була в селі у бабусі. Там був курник, де ми працювали літом. Я вже не знаю, для чого, але там курей час від часу потрібно було переносити з одного приміщення в інше. Цим займались переважно школярі. Гроші платили наприкінці літа. За мене отримувала бабуся і потім пересилала мені в Дрогобич, а коли я приїжджав у село, то показувала відомості. Звітувала, скільки я заробив (посміхається – авт.). Перша моя зарплата за літо була аж сім карбованців з копійками.
— З чого ви починали свою кар’єру?
— Після інституту була робота в будівельній компанії. Правда, робота була пов’язана не з будівництвом, а з комерційною діяльністю цієї компанії. Цим займалась окрема структура, в якій я й працював. Це були 90-ті роки, пік бартерних схем. І завданням нашої структури було забезпечення всім необхідним нашої будівельної компанії і продаж того, чим розраховувалися наші клієнти. Там я пропрацював два роки, поки мене не переманили до іншої компанії, яка теж займалась будівництвом, але із застосуванням передових технологій. Тут вже я був начальником дільниці, а згодом став, так би мовити, співвласником зі своєю часткою в цьому бізнесі.
— Коли ви вирішили працювати на себе, а не на когось?
— У мене ніколи не було бажання відкривати якесь МП (мале підприємство – ред.) і чимось торгувати. Хоча найпершим бізнесом був кіоск, який ми відкрили з друзями. Там продавали все, від продуктів до обладнання, і там було аж вісім співзасновників.
Кіоск через три місяці закрився, бо доводилось більше докладати, ніж заробляти, але це був прекрасний досвід.

Гроші
люблять тишу
— Існує стереотип, що не можна робити бізнес з друзями чи родичами, легше знайти друзів у бізнесі. А як складалось у вас?
— Друзі, особисто для мене, дуже важливе слово. Другом не можна назвати людину, яку ти знаєш короткий проміжок часу, який хороший він би не був. Він може бути приятелем, товаришем, партнером, але другом… (розводить руками – авт.) Тому друзів знаходять у житті, а не в бізнесі. Це людина, з якою ти розділив і болі, і радощі, і багатство, і бідність, яка розуміє тебе з півслова. У бізнесі можна знайти хороших партнерів, які згодом можуть стати друзями. А чому б і ні?
— До вашого призначення на посаду заступника міського голови про вас було мало відомо. Чому така секретність?
— Існує вислів, який мені дуже імпонує: “Гроші люблять тишу”. Я займався фінансовими проектами, і в мене не було потреби піаритись. Я просто займався своєю роботою: працював з інвестиціями, потоками коштів і компаніями, які приходили в місто.
— Яким саме бізнесом займався Андрій Філін до призначення на посаду?
— Розробкою бізнес-проектів, пошук під них інвестора і впровадження їх у місті. Проекти, реалізовані за моєї участі, — це торговий центр на вулиці Макарова, до якого входять “Велика Кишеня”, “Екватор”, “Метро”, “Епіцентр” та житловий комплекс висотної забудови “Південний”, який ще поки що не реалізований.
— Чому ви вирішили змінити бізнес на владу?
— Знаєте, я не розумію, чому люди так сюди (показує на крісло – авт.) рвуться. Тут же роботи купа, і маса головного болю.
— Але ж ви теж прийшли у це крісло. Чому?
— Я реалізував себе у бізнесі і вирішив реалізувати свої менеджерські здібності у владі. Крім того, працюючи у бізнесі і стикаючись з різними перепонами, зрозумів, що процеси можна налагодити так, щоб інвестор не блукав роками у лабіринті кабінетів. Місто можна зробити багатшим. Чому, наприклад, білоруські бізнесмени їдуть шукати партнерів і відпочивати у Хмельницький, минаючи Рівне? Чому західні бізнесмени їдуть у Київ, Житомир чи ще кудись, минаючи Рівне? Потрібно зробити так, щоб вони залишались у нас, вкладали гроші в Рівне. Мрію про капіталізацію міста. Адже це великий пиріг, в якому кожен житель має свій шматочок. У когось він більший, у когось менший. Я хочу, аби цей пиріг став більшим, а отже тоді збільшиться й частка кожного рівнянина.