Вікторія Ганджук: “А спокій – тільки в книгах”

“Одяг купую
за кордоном”
— Ви працюєте зовсім не в жіночій сфері… Як потрапили у бізнес тентового пошиття?
— Мабуть, випадково. Я працювала бухгалтером на підприємстві “КамазТрансСервіс” якраз у той період, коли ця фірма спільно з голландцями заснувала “Роланд Україна”. Спочатку я там теж була на посаді бухгалтера, однак обставини склалися так, що з часом мене призначили керівником. Але я не сказала б, що зовсім далека від цієї справи — за спеціальністю я технолог швейних виробів. У Хмельницькому навчалася. Тому потяг до дизайнерської роботи у мене ще з молодості.
— А для себе шиєте якісь речі?
— Ні, зараз якось відпало бажання. Хоча в молодості ходила тільки в ексклюзивних речах… (Сміється.) Зараз купую одяг переважно за кордоном. Не обов’язково якихось відомих марок, на це я мало звертаю уваги. Просто вибір там набагато кращий.
—У Голландію по роботі часто доводиться їздити?
— Не тільки в Голландію. Компанія “Роланд Україна” надзвичайно велика: філії є і в Америці, і в Німеччині, і в Англії, і в Польщі. Тому за кордоном буваю чи не щомісяця. Правда, лише у справах. А тому на відпочинок чи на екскурсії часу не завжди вистачає…
— Знаєте іноземну мову?
— Англійську. Коли стала працювати в “Роланді”, з’явилась необхідність ходити на приватні уроки. До того знання англійської було лише базове — шкільне.
— Цікава поїздка, яка вам найбільша запам’яталась...
— Цікава поїздка? А це, мабуть, тоді, коли я з голландською поліцією познайомиласьJ (Побачила моє зацікавлене обличчя, витримала паузу – і додала) У нашому голландському офісі у мене валізу вкрали! Я залишилася абсолютно без нічого. На щастя, документи були при мені. А полісмени просто протокол складали про крадіжку.
Якщо серйозно, то річ, яка мене дуже вразила, — це ставлення іноземців до інвалідів. Особливо в Америці. У нас люди з вадами ховаються по домівках, соромляться… А там — навпаки. Там їм кожен допоможе! Ми якось летіли у США з пересадками. Одна з пасажирок була жінка на візку. Летіла сама. Їй у всьому допомагали, підтримували…
— А коли голландці до нас приїжджають, що їх вражає?
— Те, що у нас ніхто не знає іноземних мов. Якось приїжджав до Рівного наш засновник-голландець і поселився в “Зеленому бору”. Так він і по-німецьки до персоналу звертався, і по-французьки, і по-англійськи… Де там…
— Екскурсії Рівним йому проводили?
— (З іронією) А хіба у нас є куди повезти? Переважно ми гостей возимо до столиці, яка їм надзвичайно подобається. В Одесі іноді робимо такі виїзні засідання...

“Дочка малює картини”
— Наскільки вам як жінці важко керувати таким великим підприємством?
— У керівника є дві головні турботи — відмовляти людям та приймати непопулярні рішення.
— А в чоловіків-співробітників не виникало ревнощів, що жінка – керівник?
— Знаєте, ніколи з таким не стикалася. Навіть навпаки — усі чоловіки поряд з жінкою намагаються бути якомога галантнішими. Чоловіки, мабуть, уже починають звикати до емансипованого суспільства…
— Тобто ви можете назвати себе емансипованою жінкою?
— Ну якщо дивитися це крізь призму одночасного будівництва кар’єри та сім’ї, то так. (Посміхається.)
— У вас велика сім’я?
— Маю трьох дітей.
— Ого!
— Так. Найстаршій — Оленці — вже вісімнадцять. А двоє синів набагато молодші. Мишку — шість років, а Андрійкові — три.
— Так ви не так давно народили. І не скажеш…
— Зізнаюсь, мені завжди легко вдавалося виховувати дітей і працювати. Ще коли Оленка народилася, я взагалі була студентка. Але ніколи не скаржилася чи-то на брак часу, чи на втому…
— Олена вже студентка?
— Навчається в РДГУ, на першому поверсі художньо-педагогічного факультету. Знаєте, вона в нас така домашня дівчина, що навіть не думала їхати здобувати освіту в якесь інше місто. А до малювання вона прикипіла ще з дитинства… У нас вдома навіть картини деякі її висять.
— А хлопці…
— А хлопці захоплюються… комп’ютерними іграми. Намагаюсь їх у цьому обмежувати, але це рідко вдається.

“Може, навіть нову справу розпочну”
— Ви, мабуть, у зв’язку з численними поїздками вже колекцію сувенірів маєте?
— Як це не дивно, не маю. Насправді колекціоную фотографії. (Посміхається.) Фотоапарат — невід’ємна річ у кожній моїй подорожі. Люблю знімати вулиці, будинки…
— Тобто це такий собі контраст зі свого роду математичним складом вашого характеру?
— Можна й так сказати. Я з юності любила фізику та математику. Жила цифрами… А вже коли очолила “Роланд Україна”, отримала можливість подорожувати — по-справжньому оцінила переваги фотомистецтва.
— Я так розумію, живете ви за чітким планом?
— Звісно, робочий день планую… Але до спонтанності таж схильна. Дуже часто покладаюсь на інтуїцію.
— Людина настрою?
— Точно. Я навіть домашню роботу виконую під настрій! Іноді мене змусити щось приготувати навіть силою не змусиш, а іноді навпаки люблю покреативити на кухні…
Але, незважаючи на це, завжди лишалася пунктуальною. Мабуть, тому в дорозі зі мною ніяких ексцесів не траплялося. А можу за дві години до літака приїхати до аеропорту, аби тільки встигнути!
— У чому знаходите спокій?
— У книгах… Обожнюю читати. Наприклад, дуже подобається японський письменник Муракамі. Його “Погоня за вівцею” по кілька разів перечитую. З класиків відзначу Булгакова.
— Маєте власну бібліотеку?
— Не таку, звісно, як в англійських замках. (Сміється.) Але книга для мене — цінний подарунок. Люблю і приймати, і дарувати книги. Мені здається, що зараз нарешті знову почалася популяризація книжкової справи.
— Наостанок, чого ще хочеться досягти в житті?
— Банально, але хотілось би, щоб виховати дітей порядними. А взагалі основне моє кредо: “Ніколи не кажи ніколи”. Тому я навіть не впевнена, чим я можу займатись завтра. Хтозна — може навіть нову справу почну…