“Якими б ми, чоловіки, не були розумними, без жінок – нікуди”

“З Жежуком я не домовлявся”
— Бачу, у вас стільки людей у приймальні…
— Так, роботи назбиралося. Та ще й у відпустку невдовзі йду.
— Кудись збираєтесь?
— У Трускавець. Лікуватися. У мене вже п’ять років нирки хворі. Тому після лікування мене ще на місяців вісім вистачає. А тоді хворий організм знову дає про себе знати.
— Після роботи якось вдається відпочити?
— Нечасто. Я ж у кабінеті офіційно до 17 години працюю, а ввечері — на виїздах. Щодня оглядаю ті ділянки доріг, де ведуться ремонтні роботи. Хіба що іноді вдається дістатися тенісного корту. У нас (працівників Служби автомобільних доріг у Рівненській області – авт.) біля рівненського зоопарку є невеличка недобудована база відпочинку. Ми там облаштували тенісні корти. От іноді й перекидаємось з колегами партію-другу. Хоча частіше всього після роботи хочеться прийти додому, впасти й щоб тебе ніхто не чіпав.
— Тенісом, значить, захоплюєтесь?
— Та це мене тут навчили! У молодості я хіба у футбол ганявJ
— Помітила, що ви вже потроху влилися в роботу.
— Просто це справді моя сфера. Я з дорогами маю справи ще з 1982 року. Працював і майстром, й інженером, і керівником районного управління будівництва доріг. Хоча ситуацією я й володію, але такими темпами ще не працював. Вважаю, що сьогодні Рівненська та Житомирська області мають найбільше освоєних коштів. Не всім таке щастя привалилоJ
— Мабуть, тому доводиться часто в Київ їздити?
— Так, раз у тиждень як мінімум. Не кажучи вже про телефонний режим…
— З вашим безпосереднім начальником — Вадимом Гуржосом (голова Державної служби автомобільних доріг України –авт.) в яких стосунках?
— В чудових. Хоча й був призначений на цю посаду ще Петром Кравчуком (екс-голова Державної служби автомобільних доріг України – авт.), та з Гуржосом знайшов спільну мову. Пройшов у нього, можна сказати, екзаменJ Якось під час його робочої поїздки ми разом їхали від кордону Житомирської області до Дубна. Весь цей час мені довелося відповідати на його питання, на безліч його питань. Думаю, не на “відмінно”, але на чотири з плюсом я іспит склав.
— До речі, щодо вашої посади. Чому бютівець Федір Жежук (“ОГО” №10 від 12 березня 2009 року – авт.) перестав боротися за цю посаду? Домовились як однопартійці?
— Повірте, ніяких домовленостей не було. Так і мало бути. Мені навіть з Укравтодору говорили: “Що, маєте якихось знайомих суддів, що так вдалося справу повернути?”. Просто Жежук сам зрозумів, що судитися безрезультатно. По партії тим більше ніяких вказівок не було. Просто для мене домовлятися — означає втратити незалежність, бути комусь щось винним. Хоча це не стосується таких речей, наприклад, коли мій попередник Анатолій Юхименко попросив мене взяти на роботу його водія. І його роботою я тепер повністю задоволений.
— Самі не водите?
— Чому ні? Я водій зі стажем. У вечірні виїзди найчастіше сам сідаю за кермо, тому що розумію, що водію треба додому, до сім’ї.

“На роботу їздив на велосипеді”
— Маючи таку біографію дорожника, як потрапили у крісло голови Зарічненської райдержадміністрації?
— Я довгий час працював керівником шляхобудівельної дільниці. А вже у 2006 році посаду керівника району мені запропонував Віктор Матчук. Я, Леонід Стрибулевич, нинішній голова Дубровицької РДА, та Володимир Іванов, голова Березнівського району, стали першими ластівками, коли змінювали склад голів райдержадміністрацій.
— Але чому ви так недовго там затримались (Юрій Богданович обіймав посаду голови Зарічненської РДА 1 рік 8 місяців – авт.)?
— Я зрозумів, що це не моє. Посада голови райдержадміністрації — надто політична. Коли приходиш додому жахливо втомлений і розумієш, що так до толку нічого за день не зробив… Це пригнічує. Важко, коли до тебе звертається багато людей зі своїм горем, бідою, а ти розумієш, що нічим допомогти не можеш… Я почував себе не в своїй тарілці. Шкода, що це я зрозумів дуже пізно. А тут я бачу результат, бачу завтрашній день.
— Можливо, це через те, що ви пішли з посади голови району, Віктор Матчук так довго не затверджував вас у Службі автомобільних доріг?
— Не думаю. Хоча дійсно, коли вже прийшов наказ Президента, він мені шість раз з Києва телефонував — просив відкликати заяву. Але я все зважив і пішов. Хоча на той час ще не знав, що піду саме сюди. Займався деякий час приватним бізнесом у Зарічному — спорудженням будинків. Пішов у облавтодор лише тоді, коли подзвонив Юхименко (ми з сім’єю якраз були в Криму на морі) і сказав, що написав заяву про звільнення.
— Що запам’яталося з тих часів, коли головували у Зарічненському районі?
— Поїздки на велосипедіJ (побачивши моє здивоване обличчя, після кількасекундної паузи продовжує) У нас же свій будиночок у Зарічному. От від нього до приміщення адміністрації через лісок їздив на велосипеді.
“Дочці – квартиру, сину – авто”
— Де ж ви у Рівному живете?
— У квартирі дочкиJ Марійка зараз навчається на п’ятому курсі Київського національного економічного університету на юридичному факультеті. А трикімнатну квартиру на Макарова я їй ще років п’ять тому подарував. Пам’ятаю, обійшлася вона мені у 26 тисяч доларів. Я тоді приватною справою займався, також з другом викупили частку цегляного заводу.
— А сину такі подарунки не робили?
— Ні (сміється). Хоча Анатолій зараз їздить на моєму Mercedes-Benz 270 CDI. Він теж, до речі, навчався в цьому університеті. На факультеті економіки і підприємництва. Певний час попрацював у фірмі “Рівне Автошляхбуд”. Але я побачив, що там він сидить без активної роботи і просто гасне. Тому порекомендував його на роботу у фірму “ОНУР”, щоб він там навчився європейським підходам до роботи. Зараз він там вже п’ятий місяць працює. Фактично у Корці живе.
— Я так розумію, дружину в Зарічному лишили?
— Так, на жаль. Надія вчителює у Зарічному. Бачимось з нею отак два-три дні на тиждень. Вона, щоправда, як приїздить, то вже готує мені на тиждень вперед, сорочки вигладжує. Можна сказати, кожен раз готує мене до роботи. Адже якими б ми, чоловіки, не були розумними, без жінок — нікуди. Слова з пісні не викинеш.
— Дружина не нарікала, що ви самі поїхали до Рівного?
— Вона з розумінням до цього поставилась. Знаєте, я пригадую, як ми в молодості любили подорожувати з дітьми. Одного разу полетіли (тоді ще літаки з Рівного літали) на курорт в Миколаїв. Марійка ще навіть ходити не вміла, а Толік тільки почав. Але ми були молоді, вперті й таки полетіли. Так Марія на морському березі зробила перший крок…
— Але обручки на руці не бачу…
— Носив перші три-чотири роки, але якось вона не прижилася. Незручно просто. Я взагалі ніколи не носив прикрас. Хіба що хрестик мені привезли з монастиря на Сарненщині. То без нього я навіть спати не можу.
— Як затятий водій, — любите швидкість?
— О, в молодості добре ганялиJ На мотоциклах особливо. Пам’ятаю, скільки гордості було, коли заробив собі на “Яву”! Бувало, і в бійки влазили. Моє рідне село Невір якраз межує з білоруським кордоном. От ми з білорусами не завжди заходили спільну мову. Навіть з армійської відпустки (я служив в Архангельську) якось повернувся з синцямиJ Але такі казуси проходили безболісно. Мабуть, на плечі все-таки сидів ангел-охоронець…
— А тепер вже на “мерсі” їздите, в ділових костюмах ходите… До речі, самі одяг купуєте?
— З дружиною. Завжди прислухаюсь до її думки. Та й дочка часто поради дає. Й щодо мови, до речі, теж. Бо я ж у Росії навчався, та й сам з Полісся. Тому часом проскакують нелітературні словаJ Але, знаєте, думаю змінити імідж. Оце вчора зайшов до Матчука, а він – у лляній вишиванці. Подумав: це ж так зручно! Треба вже і собі, мабуть, переходити з ділового одягу на більш вільніший. От вийду з відпустки — і ніхто не впізнає!