“Якщо державі потрібна армія, нею слід займатися”

Про реформи лише говорять
Чіткість, сконцентрованість і лаконічність. Це якості, притаманні начальнику головного управління економіки та інвестиційної політики Рівненської облдержадміністрації Ігореві ТИМОШЕНКУ. Все це дала йому армія. Вона, переконаний пан Ігор, впливає на все подальше життя.
Враження про сучасну українську армію професійний військовий-зв’язківець (закінчив Київське військове училище) Ігор Тимошенко складає лише з повідомлень ЗМІ. Каже, говорити про неї, частково, навіть не має права, адже в армії незалежної України фактично не служив.
— П’ять з половиною років я прослужив у Польщі, затим — у Москві, — пригадує пан Ігор. — Це була здебільшого радянська армія, для якої фактично не було кордонів. Порівнювати службу тоді й тепер я, мабуть, не можу. Адже у 1994 році у званні капітана я звільнився з армії. Тому було чимало причин, у тому числі й сімейні обставини (задумується — авт.). Розумієте, тоді армія дуже погано фінансувалася. Зараз теж не надто, але тоді... Фінансові проблеми були серйозними, довелось подумати, як їх вирішити. У той час армія цьому зарадити не могла.
Про сучасну армію пан Ігор говорить небагато. Запевняє: це одна зі сфер, про реформи в якій говорять давно, але лише говорять.
— Врятувати наші Збройні сили можна лише реформуванням, — переконаний капітан Тимошенко. — Від зародження армії незалежної України як такої ведеться мова про необхідність це зробити. Досить про це говорити. Варто просто запровадити цю реформу. Тоді можна буде щось змінювати, щось коригувати. Але головне вже буде зроблено. Проте у нас досі говорять, а жодних конкретних дій так за п’ятнадцять років і не зробили.

Армії потрібна дисципліна
Часто різкість і безкомпромісність колишнього начальника міського управління житлово-комунального господарства, а сьогоднішнього заступника генерального директора концерну “Східноєвропейський будівельний альянс” Юрія СОБЧУКА вражає багатьох. Таким його зробила багаторічна служба в армії.
Юрій Собчук закінчив Хмельницьке вище артилерійське училище та пройшов шлях від командира взводу до начальника тилу гарнізону. Географія місць його служби розтягнулася від Німецької Демократичної Республіки до Хабаровська. І закінчилася у Дрогобичі Львівської області, де полковник Собчук командував тилом гарнізону. Пішов з власної волі у 1999-му, адже більше не витримав.
— Я не міг змиритися з тим, що робили з армією, — зізнається Юрій Собчук. — Армія перестала бути такою, якою я хотів, звик її бачити. Вона розвалювалася, військових навчань ставало менше, а кадровий офіцер повинен постійно навчатися. Тому був не єдиним, хто пішов у цей час.
Нині, переконаний полковник Собчук, у самій армії та навколо неї занадто багато розмов і жодної конкретики.
— Армії потрібне гідне фінансування, потрібна дисципліна, — запевняє пан Юрій. — Не треба стягувати туди всіх, кому це не треба. Тут важливий професіоналізм. Саме в армії мають бути справжні професіонали. Адже це складова частина держави, її сила, має бути її гордість. А те, що ми бачимо по телевізору: офіцер стріляє у солдата, постійні побої й дебоші, — такого не повинно бути. Треба у першу чергу виконувати вже прийняті закони. Врешті, якщо державі потрібна армія, то нею слід нею займатися. Нам до цього ще далеко.

Дайте впевненість
у завтра
Сьогодні армія вже не та, зізнається міський голова Острога, підполковник Тарас ПУСТОВІТ. Пригадує, як раніше військовий служив сім днів на тиждень і щоразу з гордістю йшов у частину. Сьогодні ж армієць на службі з 8 до 18 п’ять днів на тиждень. Підполковник може порівняти, адже присвятив військовій службі 18 років. Спершу Калінінське суворовське військове училище, Бакинське Вище військове училище, а вже тоді — служба в Північній групі військ у Польщі. Потім були Збройні сили України. А у 1997 році Тарас Пустовіт звільняється за власним бажанням.
— Я втратив гордість за свою професію, — пояснює колишній військовий. — Коли був курсантом, молодим офіцером, я йшов по вулиці гордо. Мені вслід оглядалися, в очах читалася повага. Коли ж звільнявся, армійців не поважали, навіть швидше зневажали.
Саме службу у Польщі пан Тарас називає “справжньою армією”. Тоді, переконує підполковник, військові отримували всю необхідну підготовку і теоретичну, і практичну.
— У той час армія мала чудове забезпечення, соціальний захист. Військовий не думав, чим годуватиме свою сім’ю, де житиме. Його забезпечували практично всім, включаючи одяг. Були створені всі умови для того, щоб військовий мав одну думку, як краще захистити Батьківщину. Про все інше думала країна, — каже Тарас Пустовіт. — Були, звісно, і мінуси, адже при всьому цьому військовий сам собі не належав. Сьогодні він тут, а завтра вже їде у настільки віддалені місця, про які досі, можливо, й не чув. Багато хто саме цього й не витримував. Зараз в армії щось змінюється, сподіваюсь, на краще. На мою думку, армійцям треба дати впевненість у завтрашньому дні. Тоді ті, хто служитимуть, будуть вважати армію не банальною роботою, а своїм покликанням.

Хай менш чисельна,
але забезпечена
Армія Радянського Союзу й незалежної України мають набагато більше відмінностей, аніж спільного, переконаний головний державний інспектор праці у Рівненській області Михайло БУЗИНАРСЬКИЙ. Каже, захищав і одну, і другу країну, а натомість отримав сімсот гривень пенсії. І це лише один з недоліків того, що нині називається українською армією.
— Вина у тому, що сьогоднішній військовослужбовець, його родина соціально незахищені, у першу чергу лягає на законодавців, — переконаний Михайло Бузинарський. — Я вивчав досвід іноземних армій. Так от. При таких же цінах на пальне і продукти, зарплата американського лейтенанта, який щойно закінчив училище, становить дві з половиною тисячі доларів. Тоді як нашого — дві тисячі гривень, якщо є. Коли американець підписує військовий контракт, він зазначає, в якому штаті хоче мати будинок. І от доки він воює, йому готують дім. У нас навіть квартиру не можуть дати. Черги на житло для сьогоднішніх військовослужбовців величезні. А про тих, хто пішов на пенсію вже з армії незалежної України, взагалі практично забули. Військові пенсіонери у нас ще більш соціально незахищені, ніж дійсні армійці. Адже їх пенсія лишається на тому ж рівні, хоча люди, які йдуть на пенсію з тієї ж посади пізніше, отримують у кілька разів більше.
За словами Михайла Бузинарського саме з підняття соціального рівня військовослужбовців і слід починати відновлення української армії. Адже для закупівлі нового й сучасного озброєння коштів в України не вистачить, та й відновлення бойової здатності потребує значних фінансових вливань. Тому чи не найголовнішою зброєю нашої армії мають стати солдати.
— Можливо, армію слід зробити менш чисельною, на контрактній основі, але забезпеченою, — переконаний пан Михайло. — А якщо держава ще й подбає про ветеранів, гарантуватиме їм достойний відпочинок за їх заслуги, тоді й сьогоднішні військові знатимуть: не лише вони захищають батьківщину, а й Батьківщина захищає їх.