Юрій Торгун – вибухова суміш Тигра зі Скорпіоном

Про власні помилки

— Юрію Івановичу, які тигрячі якості вам притаманні? Ви – хижак?
— Ну як вам сказати... Я не тільки Тигр, я ще й Скорпіон...
— Вибухова суміш...
— Чому? Навпаки вважаю, що і Тигр, і Скорпіон – дуже лагідні знаки. Тигр – це родина котячих. От котик і я, тільки великий
— Але "вжалити" можете, як справжній Скорпіон?
— Не знаю, як вжалити, але чогось добитись я можу. Хоча мені не доводилось хитрувати. Хитрістю нічого не доб’єшся. Головне — мати впевненість у своїй справі. Тоді ця впевненість передається навколишнім. Але для того, щоб бути впевненим, треба самому у справу вірити. Я навіть у цьому кабінеті іноді таку перевірку проводжу: коли приходить людина й починає мені щось доводити, я кажу: "От візьми зараз стань перед дзеркалом, чесно сам собі в очі дивись і скажи те, що ти мені розповідаєш. Якщо в тебе при цьому нічого не здригнеться, сльоза не піде і ти сам собі повіриш, тоді ти мене переконаєш”. Знаєте, іноді спрацьовує.
— Тоді як щодо власних помилок? Віра у щось іноді "закриває" очі...
— Визнаю. Якщо бачу, що помилився – визнаю. Можливо, не так потужно та відкрито, як доводив правоту (іронічно посміхається). Але, у крайньому разі, для себе кажу: "Так, тут я схибив". Звісно, що на публіку важче у цьому зізнатися, ніж собі. Як, у принципі, кожній людині. Ти ж не будеш бігати і всім кричати: "Та, я такий був дурень...” Якщо мене спитають: "Пам’ятаєш, тоді дав маху?" – "Так, пам’ятаю". Головне, цих помилок не повторювати, не наступати двічі на одні й ті ж граблі.
— На чиїх помилках ви вчилися?
— У тому числі й на помилках батьків. Думаю, що це навіть і помилками назвати не можна. От, наприклад, мої батьки — вчителі, і я, дивлячись на їхню щоденну рутинну працю, зрозумів, що не завжди вона приносила плоди. То я собі ще з дитинства вирішив: педагогом "ні за які коврижки" не стану.

Про кулаки та стіл

— Так, ви навпаки — дуже ризикова людина...
— Я часто йду ва-банк. Люблю. Ризикував протягом всього життя. Зокрема, коли, будучи інженером на непоганій посаді і з перспективою росту, у певний період (це був 1989 рік) я покинув цю роботу й пішов працювати звичайним таксистом. Важливо, що всі в оточенні були проти: і батьки, і дружина. Але я батьковы сказав: "Ти ж знаєш — якщо я прийняв рішення, то так і буде?! — "Знаю". Працюючи у квітковому бізнесі, якось зрозумів, що росту далі немає. Було перенасичення ринку. І повністю змінив рід діяльності – пішов на завод полістиролу. Причому початок був такий, що... Зовсім інші масштаби, зовсім інші кошти, то в кредити такі заліз, що коли вже все стабілізувалося, коли вже можна було відкрити карти, як усе це розвивалося, багато хто з оточуючих казав: "Я б ніколи в житті так не ризикував". Через це я п’ю зараз шампанське, а дехто...
— Все-таки вся біографія — це настільки різні види діяльності...
— А секретар — це ще важча професія. (Сміється.) Зовсім інший вид діяльності. Просто в кожному виді діяльності треба намагатися бути найкращим.
— Що для цього потрібно? За асоціаціями успішний бізнесмен — це сувора та жорстка людина… Вам доводилось бути жорстким з колегами, підопічними?
— Іноді навіть доводилось використовувати заходи фізичного характеру. Якщо ж тричі пояснив і до людини не відразу “доходило”… Але, скажу вам, вже як пішов із заводу сюди працювати, то керівники підрозділів казали: як було добре з вами працювати – все для кожного було зрозумілим. Тому що як гримнув кулаком по столу, чи по чомусь іншому, і кожен знав, що робити.
— Тобто вам доводилось шукати підходи до людей? А бували випадки, що ви помилялися?
— Звісно. Помилок не буває тільки тоді, коли ти не приймаєш ніяких рішень, а просто пливеш за течією. А коли все навпаки, причому це рішення, які категорично щось змінюють. А тим більше в людях... Звичайно, що з кожним роком стаєш більш вибагливішим, обережнішим у виборі людських стосунків. Бо якщо скажемо по молодості відразу "О, друг!", то тепер все зовсім інакше. Хоча я, якщо чесно, не шкодую про жодні стосунки, яки в мене були з людьми. Будь-який негатив чи позитив в результаті дає позитив. Тому що ти набираєшся досвіду. Якби все було так гладко, то, мабуть, перша ж невдала спроба відразу “вдарила” би по голові.
— Які найкритичніші випадки траплялися в житті?
— Знаєте, це було якраз тоді, коли почав переходити в заводський бізнес. Було трохи лячно... Коли йдеш додому без копійки в кишені, а й за спиною – купа кредитів і не знаєш, коли віддаси... Звичайно, що трепет внутрішній був. Але близькі завжди підтримували. Просто негаразди й різний негатив – необов’язково, щоб близькі про це знали.

Про політику та кума

— А от ці поїздки до Італії, про які багато чуло. Це ще за молодості було?
— Доводилось. Якось воно поєднувалося. Тому що я ж займався не тільки квітами, і не тільки таксував. У нас же в 1991 році була відкрита перша фірма. Теж з виробництва меблів, причому меблів з лози. Була певна база виробнича зроблена для того. Спеціальна техніка була куплена в армії. Однак пізніше був прийнятий закон про повернення техніки в армію, яка була продана. Враховуючи тодішній стрімкий ріст курсу, якщо ми брали обладнання по півтори тисячі доларів, то потім нам відшкодовували за нього 50 доларів. Потім прийняли ще й закон про те, що не можна заготовляти сировину в поймах річок. А лоза росте тільки в поймах річок... Фактично рік роботи ми втратили через отаку законодавчу бюрократію. Потім ми вже машини ганяли з Німеччини, і з Італії.
— Самі їздили?
— Аякже. Не було такого, щоб хтось їздив, а я сидів тільки і гроші рахував. І по три доби на митницях вистоювали. Митницю тоді на ніч закривали, а ти стоїш у 20-градусний мороз і ждеш...
— А як вас у політику "занесло"?
— Після смерті В’ячеслава Чорновола. До того я не цікавився політикою взагалі. Але ідеї Народного Руху мені подобались. От після смерті Чорновола, коли вже розколовся Рух на частини УНП і Рух. Тим більше мої друзі, куми почали цим цікавитись, перейматись, і в 2000 році я вступив в цю партію.
— Ви Валентина Анатолійовича Королюка (першого заступника голови Рівненської облради – авт.) маєте на увазі?
— У тому числі й Валентина Анатолійовича.
— А Королюк у вас офіційно у статусі кума?
— Так, він охрестив мого середнього сина Андрійка, в якого сьогодні день народження – 12 років виповнюється (з Юрієм Івановичем ми зустрічалися 23 грудня – авт.). Так от, таким чином я потрапив в політику. Ще в 2000 році не збирався займатися політикою, просто в той час у мене були досить гарні стосунки з Чайкою. Ми досить часто рибалити їздили, дружили. І коли в 2002 році були вибори — з одного боку, я як рухівець, — мені запропонували спробувати по мажоритарному округу йти. Я собі вибрав "комуністичний" округ — центр міста. Причому навіть не було заперечень у моїх супротивників. Вони були впевнені, що там я сто процентів не пройду. Пройшов. Мабуть, завдячуючи бренду, під яким я йшов. Плюс перед тими виборами було, якщо пам’ятаєте, опубліковано список 50 депутатів, яких підтримує Віктор Чайка. От якраз з тієї когорти "Нашої України" потрапив і я.

Про себе в об’єктивах

— Наскільки я пам’ятаю, з легкої руки Віктор Чайки ви й секретарем Рівнеради стали...
— Так, і секретарем. Хоча до того я вже побув депутатом чотири роки. Крім того, я бачив зусилля Віктора Чайки навести порядок у цьому місті, людина ж немісцева. Мені, якщо відверто, щось всередині йокнуло. Тому що я бачив оточення навколо нього, не зовсім правильно підтримували його, "розводили" одним словом.. Я вирішив, що на кілька місяців піду, щоб змінити цю ситуацію.
— Я так розумію, політика на ваші відносини з людьми не впливає. Взяти того ж Олександра Данильчука, голову облради, з яким ви у чудових стосунках...
— Та, мабуть, приналежність людини до тої чи іншої партії для мене якщо не на останньому, то на передостанньому місці. По-друге, досить толкові сказав наш мер недавно — "треба опасатися тих політиканів". Тому що більшість з них, які постійно "світяться", переслідують одну мету – викроїти собі посаду. Не вирости до цієї посади, а заполучити її в результаті політичних торгів. Мало того, я знаю деяких хороших людей, які прийшли в політику й кардинально змінились. Перестали бути тими нормальними пацанами, які були до того... Не витримують цього політичного тиску.
(Телефонує Валентин Королюк, вітає Юрія Івановича з днем народження сина – авт.)
— Ви ніколи не ображались, що вас вважають все-таки більше бізнесменом, ніж політиком?
— А не буває якогось середнього критерію? Я не вважаю, що я в політиці, я вважаю — в органах місцевого самоврядування. Політика — це одне, а місто — зовсім інше. Я тут виріс, вивчився. Нікуди не збираюсь виїжджати, робити по Києвах кар’єри. Рівне — найкомфортніше місце для проживання. У мене троє дітей, і я теж хотів би, щоб вони залишились жити тут. Я не намагаюсь влізти десь в об’єктиви. У мене є своя думка на будь-що. Я не збираюсь ні з ким сперечатися, тому що в кожного чоловіка повинна бути власна думка. Але якщо думка в когось позитивна, то я її завжди вислухаю і прийму до уваги.

Про ненормативну лексику

— У сім’ї ви теж такі демократичні?
— Так, у нас в сім’ї повна демократія. У мене два синочки і лапочка дочка Навіть іноді дружина каже: будь з ними суворішим, бо розбалуєш. Так повинні бути правила, межа, за яку ступати не можна. Але в межах все дозволено. Іноді можу запотиличник дати, але чисто в профілактичних цілях. Причому тут же і пошкодувати...
— Але привід хлопці дають?
— Ну хлопці є хлопці.. Але якщо порівнювати з моїм дитинством, то я давав приводів в сотні разів більше... (Сміється.)
— Знаю, що у вас батьки викладачі, все життя займалися вихованням дітей. І ви – така людина експресивна, часом агресивна... В кого такі вдалися?
— Батько в мене був такий, що дуже розумів і прищеплював чоловічі якості. У нас були чисто чоловічі стосунки. Але я ніколи не був пай-хлопчиком... У мене є молодша сестра Ірина, до речі. Вона зі мною радилася, мабуть, більше, ніж з батьками. Я ж був позитивний герой на той час
— Ніколи не думали, що варто бути трохи стриманішим?
— Та ні, чому я маю змінюватись? Чому якщо воно чорне — я повинен казати, що воно не зовсім біле?
— Кажуть, у вас іноді проскакуэ "смачна" така ненормативна лексика...
— Ні, в жіночому, а не дай Бог в дитячому оточенні — ніколи. Вироблений рефлекс. Якщо, наприклад, я балакаю в чоловічій компанії чи вирішую виробничі питання — то не без цього. Як кажуть, "пришел русский и с помощью лома и какой-то матери все сделал, что надо”. Але є такі сім’ї, де може батько заматюкатись. Мені це відразу ріже вухо: (обуреним тоном – авт.) як при дитині ти можеш матюкнутися?
— Як ваш Андрійко, до речі? Пам’ятаю, не так давно він зламав ногу. З танцями, я так розумію, довелось на певний період розпрощатися?
— Так, лікарі заборонили. У нього була серйозна операція. Він же ногу зламав, як катався на велосипеді. Андрій — ще той екстремал. Він зате тепер почався займатися гітарою. Викладач каже, що за три місяці він пройшов шлях, що дехто за рік не проходить. Ми йому на день народження, до слова, купили гітару
— А меншого, Данилка, здається, вже в перший клас віддали?
— Так. На щастя, це було непроблематично. Вони, до речі, з Андрійком зовсім різні. Якщо Андрій більше такий естет, танці йому давай, музику, то менший більше тягнеться до мене. Він може днями ходити по заводу — дивитись, що як працює, біля верстатів покрутитися. Вдома, що б я не робив, він завжди поруч з інструментами.
— А дочка Анна в кого?
— Дочка – дуже цілеспрямована людина. Навіть немає про що розповідати... Вона робила себе сама. Я не втручався в навчання абсолютно, вона закінчувала школу в Америці. Хоч я й був проти цієї поїздки. Але потім вступила до інституту. Пізніше виграла конкурс – провчилася в Амстердамі рік, потім повернулася — і відразу поїхала в Данію, де вже закінчила навчання з правового забезпечення сумісних фірм. Наразі вона паралельно працює вже там — в достатньо відомій аналітичній фірмі в Данії.
— Не страшно було так далеко відпускати?
— Та я з одного боку їй довіряю. Завжди був в ній впевнений. Навіть дехто казав: "Хай вже там в Данії жити. Але як ти відпускаєш її саму за кермом більше двох тисяч кілометрів...” Але вона – молодець. Завжди справлялася.

Про батьківські рибалки

— Як, до речі, Новий рік святкуватимете? Дочка приїде?
— Ні, вже зустрінемось у січні в Словаччині, на гірськолижному курорті. Ми так завжди робимо собі такі канікули. Андрійко у нас любитель поганяти на сноуборді. Хоча в зв’язку з травмою цього разу відпочивати без екстріму. А сам Новий рік зустрічатимемо з синами вдома. Живу ялинку ставимо. Завжди на Новий рік у нас купа подарунків: і головне, не те, щоб дорогі, а те, щоб їх було багато і різноманітних. Яка приємна сама процедура розсортування після 12 години цих подарунків... Ми, до речі, вже й бабу снігову зліпили Щоправда, вона вже, мабуть, розтанула.
— Я так розумію, у вас приватний будинок?
—Так, не так давно, звичайно. Я з дитинства жив у будиночку, ще дідівському. А потім, коли навчався у 7-му класі, його знесли. Ми переїхали на нову квартиру. Тому різницю я відчув. Але тепер нарешті маємо нарешті власну оселю. Тим більше, ми не гналися за новинками в інтер’єрі. Для нас головне — затишок.
— Дружина, до речі, нині чим займається?
— Ольга — приватний підприємець. Теж у бізнесі, одним словом. Хоча вона так — час від часу займається. Адже основне завдання жінки — виховання дітей
— Під час сімейних суперечок хто йде частіше на компроміси?
— Я. (Посміхається.) З жінкою взагалі сперечатися не варто. Щось їй доводити, не доводити... Набагато простіше відступити й тихенько продовжувати робити своє діло
— Пам’ятаєте з дитинства святкування новорічних свят?
— Найбільший спогад з мого дитинства – це риболовля з батьком на Білому озері. Ми щороку їздили, починаючи з мого п’ятого класу. Батько брав друзів, які мене досі підтримують, з якими я спілкуюсь.
— Чого чекаєте від Нового року?
— Величезне бажання, щоб після виборів у нас не було якогось апокаліпсису. Щоб не було оцих перерозподілів... Хаосу, одним словом. Дай Бог президентські переживемо, тоді будемо думати про вибори до місцевих рад. А зараз хочеться тільки спокою та стабільності.