04.02.2010, 00:00

Брати Булиги: “Навіть діти нас не розрізняли”

Братам Булигам у їхні 45 років більше 35-ти не даси. І річ не тільки у зовнішності. Їхні очі іскряться молодістю й оптимізмом, а у душах відчувається справжній юнацький запал. Вони не розучилися мріяти, фантазувати і будувати амбіційні плани. А головне — мають вдосталь сили й енергії, щоб втілювати задумане у життя. Як і більшість близнюків, Олександр (старший на 10 хвилин) та Віктор Булиги схожі не тільки зовні. У них спільні смаки, інтереси, а нині, хоч і кожен по-своєму, роблять спільну справу.

Нас плутають і нині
Із братами Булигами я спілкувалася у робочому кабінеті Олександра — директора Рівненського обласного краєзнавчого музею. І тут таки зраділа, що маю справу з близнюками. Олександр щодесять хвилин мусив відволікатися на службові справи, а Віктор тим часом продовжував його обірвану на півслові думку. Тож і відповіді на питання вийшли здебільшого спільні на двох.
— Зізнаюся, що розрізнити вас я можу, тільки коли ви разом. А от коли бачу поодинці, то завжди гублюся — хто є хто. Гадаю, у вашому житті не бракує веселих історій про те, як вас плутали?
В.Б.: Це правда. Нас плутають дуже часто. Навіть наші діти раніше не розрізняли хто є хто. А ось буквально днями була історія. Іду по вулиці, вечір, темно, а назустріч троє чоловіків, трохи напідпитку — і просто до мене. Я одразу напружився...
— Думали, зараз попросять “закурити”?
В.Б.: Точно. І тут один із них каже: “Я вас знаю! Ви директор... театру!” Кажу, що ні. Тоді він каже: “Згадав! Ви директор музею!” А я відповідаю: “Ні. Я брат директора музею!” А то ще якось стояв у черзі в банку, підходить чоловік, вітається за руку: “Привіт, Сашко. Як життя?”. Кажу: “Я не Сашко, я Віктор”. Він тоді зрозумів хто я, ми поговорили трохи. І тут від каси відходить ще один чоловік, повертається до мене: “Привіт, Сашко!” (Сміються обоє).
О.Б.: Коли ми вчилися у Рівненській ЗОШ №1, у старших класах до нас викладати історію прийшла молода вчителька, Марія Йосипівна, тоді її прізвище було Дорошенко. І їй, як і всім молодим учителям, було з нами непереливки. Нам вона дуже подобалась, а оскільки хлопці свою любов часто виявляють дуже своєрідно, то ми її постійно доводили мало не до сліз.
В.Б.: Я на собі відчув пізніше як це — бути молодим вчителем, після інституту два роки викладав у школі. Мені теж не давали проходу, але дівчата, звісно.
О.Б.: До речі, Марія Йосипівна згодом народила близнят!
— То ви народилися і вчилися у Рівному?
О.Б.: Так, на вулиці Міцкевича. Колись я проводив екскурсію для гостей міста і групу супроводжувала Світлана Кирилівна (Богатирчук-Кривко – авт.). Вона тоді сказала нашим гостям: “А ось у цьому будинку народився ваш екскурсовод. І колись на ньому буде відповідна меморіальна табличка”. Я тоді тільки й зміг сказати: “Не поспішайте! Я ще живий!”

Разом на факультеті історії
— А окрім історії, чимось іще в шкільні роки захоплювалися?
О.Б.: Спортом. Ми серйозно займалися баскетболом, у дитячій юнацько-спортивній школі. Але визначальним стало захоплення історією, ми обоє поїхали вступати до Чернівецького університету на історичний факультет.
В.Б.: Я вступив, а Сашко не добрав одного бала. Але цього якраз вистачало, щоб піти на вечірнє відділення. Тож він вчився на вечірньому.
О.Б.: А от саме музейною справою ми захопилися вже після третього курсу, коли проходили практику в музеї етнографії народів СРСР у Ленінграді. Тим часом батькам стало важко утримувати одразу двох студентів, тож я перевівся на заочне відділення і влаштувався на роботу — в Рівненський обласний краєзнавчий музей.
В.Б.: Тодішній директор одразу Сашкові сказав: “Ти будеш директором музею!”
О.Б.: Тоді колектив очолював Едуард Антонечко. Мабуть, він щось таке відчув у мені... До речі, я про цей випадок забув, а згадав уже тоді, коли сам став директором.
— Вікторе, а ви тим часом працювали у міліції?
В.Б.: Пішов до органів внутрішніх справ після навчання, дослужився до майора. Наш батько, Степан Булига — підполковник міліції, заслужений дільничний СРСР. Тоді такі звання так просто не роздавали.
— А чому ж пішли з органів?
В.Б.: Я раптом усвідомив, що просто не зможу реалізувати там весь свій творчий потенціал. А ось звільнився — і почав писати сценарії. Їх у мене вже п’ять. А ще народилась телепередача “День у музеї” (на телеканалі “РТБ” – авт.). Хотілося зробити щось справді цікаве, захоплююче про музей, і, як на мене, вийшло. Програму оцінили на всеукраїнському фестивалі і нагородили ноутбуком. Ось він, на столі.
О.Б.: До речі, Віктор сам дуже любить брати участь у різних конкурсах, вікторинах. Колись виграв путівку до Болгарії.
В.Б.: Це ще десь у 1987 році. У газеті “Червоний прапор” був конкурс на знання історії Болгарії, переможець отримував путівку. Я взяв участь — і виграв. І хоча Болгарія була тоді країною соцтабору, поїздка справила на мене неймовірне враження. Це була справжня атмосфера закордону, там усе мене дивувало, вражало, навіть дихалося по-іншому. Ці почуття я передав в одному зі своїх сценаріїв “Королівська дорога, або Сюрприз для генерала”. Правда, там герой потрапляє до Парижу...
О.Б.: Розкажи, як ти до Москви їздив!
В.Б.: А у 2001-му, здається, я їздив на “Поле чудес”! Про це дуже просив мій син, я написав листа, отримав запрошення і ми з сином поїхали, вдвох стояли за барабаном. Правда, з моїм щастям, навіть хід до мене не дійшов. Але син передав привіт (сміється). Нам тоді подарували пилосмок. Але ми його вже “вбили”.

Син народився у День музеїв
— У вас троє дітей. Сини, дочки?
В.Б.: Двоє синочків і лапочка-дочка. Старший син Ростислав вчиться в РДГУ на третьому курсі, молодший Стефан — у третьому класі, а доці Тамарі — три рочки.
О.Б.: Віктор виконав програму по дітях ще й за мене. У мене тільки один син, Микола. Вчиться у другому класі. До речі, він — справжній подарунок мені, бо народився у Міжнародний день музеїв, 18 травня!
— До свого 45-річчя ви видали книгу “Поєднані Волинню”. На обкладинці зазначений тільки один автор — Олександр Булига. У виданні зібрано історичні нариси, статті про історичні події та постаті, пов’язані з Волинню, які ви раніше публікували у періодиці. Але у книзі є й ваше спільне з Віктором дітище, сценарій ігрового фільму “Першокнига”, присвячений Пересопницькому Євангелію.
В.Б.: Навіть не пригадаю вже, чия була ідея написати сценарій. Олександр цією темою займався давно, а пізніше і я підключився. Сашкові давно треба було написати щось ґрунтовне, але за адміністративними справами йому постійно ніколи. Сподіваюся, це не остання книга. Принаймні, є плани писати й далі.
О.Б.: У 2011 році святкуватимуть 450-річчя Пересопницького Євангелія. Президент підписав відповідний Указ, будуть заходи державного значення і ми сподіваємося, що з’явиться можливість зняти фільм за нашим сценарієм.
— У масштабах не тільки української, але й європейської історії Волинь має власне обличчя?
О.Б.: Безумовно! Волинь — це не тільки частина Рівненщини, Житомирщини, Волинської області. Це ще й частина Львівщини, Тернопільщини, Хмельниччини, території сучасної Білорусі, Польщі. Вона має власний дух і власне історичне обличчя. Свого часу опублікував статтю “Волинська земля, як першопочаток історичних явищ”. Саме на Волині зароджувалось слов’янство, саме тут були створені Пересопницьке Євангеліє та Острозька Біблія. Саме на Волині робили свої перші кроки Леся Українка, Володимир Короленко, Михайло Грушевський, Улас Самчук. І перший президент України Леонід Кравчук.
— А ще з Волинню пов’язують назву древнього міста Суренж, яке за гіпотезою було приблизно на місці сучасного Рівного. Вам, Олександре, як директору музею, було б вигідно, якби ця гіпотеза виявилася правдивою. Не було б відбою від туристів. Але як історик, що ви думаєте про існування Суренжа?
О.Б.: Я не відкидаю такої можливості. Будь-які гіпотези мають право на існування. Автори гіпотези і книги “Велич Дулібії Рось. Суренж (таємниці Волинської землі)” В.Дем’янов та О.Андрєєв у своїй роботі користувалися методами, які не відповідають науковій методології істориків. Свій метод вони назвали методом сканування інформаційного поля. Його суть полягає в біолокації, віднайденні за допомогою антени-рамки інформації не тільки про підземні об’єкти, але й про історичні події та їх учасників. Місто Суренж на території сучасного Рівного цілком могло існувати, але потрібні матеріальні підтвердження цього, а їх поки що немає.
— Наостанок хотілося б додати ще кілька штрихів до портрета братів Булиг. Скажімо, яку музику ви слухаєте? Чи цікавитеся політикою?
В.Б.: Дуже любимо “Queen”, ще з юності, але постійно бракує часу, щоб слухати музику. А політикою хоч і цікавимося, але намагаємося триматися від неї подалі.
О.Б.: Зрештою, історик не має права бути близьким до політики, бо мусить бути об’єктивним.
Коли ми прощалися, Олександр раптом запропонував: “Візьміть нас за руки”. Ми сіли за стіл, я по центру, брати по обидва боки. Віктор подав мені праву руку, Олександр ліву і сказав: “А тепер загадуйте бажання! Ви ж сидите між двома близнюками”. Гріх було б не скористатися з такої нагоди. Звісно, я щиро загадала. І так само щиро вірю, що воно здійсниться. Просто не може не здійснитись!