"ОГО" цікавилася особливими талантами юних рівнян

Фізичні досліди проводить з шести років
Про свої досягнення десятикласник ЗОШ №13 Ярослав НИЧИПОРЕЦЬ говорить мало. Скромність та недитяча серйозність — ось чим на перший погляд відрізняється юнак від своїх однолітків. А ще — пристрасть до техніки, радіоелектроніки й винахідництва.

Ще дошкільнятком Ярослав сам майстрував радіоіграшки, обладнував самокат різноманітними “мигалками” та лампочками. А також самостійно опановував точні науки. Розповідає, як відомий у місті викладач фізики, автор багатьох підручників Ярослав Левшенюк сам багато пояснював, дарував книги та дозволяв працювати у лабораторії. У шостому класі, коли хімію у школі ще не вчив, Ярослав облаштував справжню лабораторію з усім необхідним приладдям й реактивами для дослідів... у себе на балконі.

— Радіоелектронікою займаюся, мабуть, з першого класу, — розповідає Ярослав. — Паяти мене навчив дідусь. Ця справа мене зацікавила. Коли побачив, як працює схема, хотів зрозуміти, чому вона так працює. Тому почав займатися у гуртку радіоелектронного конструювання, де збирав друковані плати. Саме там вчителі порадили йти на змагання. Коли переміг у місті та області, порадили їхати на Всеукраїнський тур конкурсу.

Так і почалася переможна хода Ярослава: у 5 класі йому повністю скорився Всеукраїнський тиждень юних раціоналізаторів та винахідників “Природа—людина—виробництво—екологія”. Тоді вундеркінд презентував дві власні розробки: пристрій для відлякування комах та сарани й корабель-електрохід. У 8 класі він став другим на Всеукраїнському конкурсі-змаганні з радіоелектронного конструювання, а вже наступного року — став його абсолютним переможцем.

Зараз юнак займається у рівненських міському та обласному центрах творчості учнівської молоді. А ще вивчає проходження радіохвиль на базі радіостанції ЗОШ №18. Там має свій позивний, за допомогою радіо вже з’єднувався з багатьма країнами світу.

Проте цікавить юного таланта не лише електроніка. Є у його житті місце... музиці. Хлопець чотири роки навчався у музичній школі грі на фортепіано, а затим перейшов у клас гітари.

— Я навіть сконструював підсилювач та колонки, аби з гітарою було легше, — зізнається Ярослав. — Це легко було зробити, адже розуміюся на схемах й на музиці. Навіть сам намагаюся музику писати, — сором’язливо зізнається юнак. — А схеми, то вони нескладні. Просто треба починати з маленького і потім рухатися до складнішого. Адже чим більша схема, тим цікавіше над нею працювати.

А от де здобувати вищу освіту — рівненський винахідник ще не думав. Каже, що хотів би й надалі займатися програмуванням або радіоелектронікою. У цих сферах юнака зацікавив практичний підхід. Наприклад, для перемоги на обласному етапі Малої академії наук з програмування Ярослав написав програму для шифрування інтернет-зв’язку.

А поки це ще у майбутньому, юнак застосовує свої вміння у побутових умовах — лагодить різноманітні електроприлади, якщо з ними виникають проблеми. А от на дівчат у юнака часу поки не вистачає...

Всі слова — навпаки
Третьокласниця рівненського НВК №2 "Школи-ліцей" Ольга ЩЕРБАТА дівчинка не зовсім звичайна. Зовні вона нічим не відрізняється від решти дітей, рухлива й дуже активна. Проте, на відміну від інших, дівчинка миттєво вимовляє слова... навпаки.

— Оля якось прийшла до мене зі словами “Мам, а я ще отак вмію” — і затараторила відразу всі слова задом наперед, — з усмішкою на обличчі пригадує мама Олі пані Людмила, як донька вперше проявила свій талант. — Вона взагалі любить гратися словами. Коли ще була зовсім маленька, у нас була книжка “Вчимося читати й писати”. Там були різноманітні вправи — розкидані букви, з яких треба скласти слова. Я думаю, що це також дало якийсь поштовх і з того часу пішло-поїхало.

— Ми часто машиною їздимо, то я постійно читаю різноманітні вивіски — вперед і назад, а потім якось подумала й зрозуміла, що я не тільки так читати можу й говорити, — розповідає сама Оля. — А потім якось подумала, що й англійські слова можна отак вимовляти. То тепер я раз українське слово “вивертаю ”, а раз “англійське".

— Так, то для нас не проблема, — приєднується до розмови тато Анатолій. — Аби тільки слово було знайоме, то ми все перекрутимо. Зараз вже й речення потрошки пробуємо навпаки вимовляти. То короткі й прості нам даються легко. А от довгі — після паузи. Адже це потребує певних зусиль: елементарно, щоб речення запам’ятати.

Про вміння дівчинки знають і у школі. Саме педагоги й порадили подати заявку на Всеукраїнську премію “Диво-дитина”. Щербаті відзняли невелике відео й відправили разом з документами в оргкомітет, а згодом з’ясувалося, що Оля пройшла у фінал. Не побоялася дівчина продемонструвати свій талант перед кількатисячним залом палацу “Україна”.

— Та я не боюся сцени, — зізнається дівчинка. — Я кілька років підряд брала участь в конкурсі “Коса моя — краса моя”, навіть перемагала в молодших категоріях, — усміхається диво-дитина, погладжуючи довгу косу. — Коли вже вийшли у фінал, то почали тренуватися: тато задавав дуже складні слова, мама — трошки простіші, а брат — то взагалі легкі. Ми з ним якось посперечалися, що він також може говорити навпаки. Але в мене це краще виходить.

— Знаєте, ми досі сприймаємо це як хорошу розвивальну гру, — продовжує пан Анатолій. — Просто, як з’ясувалося, що поїдемо, то почали приділяти тому більше уваги. І хоч не перемогли, зате третє місце — наше заслужено.

Проте чудо-вміння та довга коса — це не всі здобутки восьмирічної дівчинки. У школі її цінують ще й за поетичний талант і спортивні досягнення — гру у теніс.

Зачаровує в уяві та… у книжках
Рівнянка Юлія СИРОТА навчається лише у п’ятому класі ЗОШ №13, проте вже знає, що таке презентація власної книги. Написані дівчинкою фантастичні розповіді “Ліна Кеттер і її друзі” вже перечитали всі її однокласники, а в школі впізнають навіть учні інших класів. Своєї популярності дівчинка дещо соромиться й не любить, коли її хвалять на загал.

— Я дуже люблю читати, — розповідає Юля. — Особливо фантастичні, казкові та веселі історії українських і зарубіжних авторів. Мої улюблені письменники — це Всеволод Нестайко та Джеремі Стронг. А от книжка — це “Гаррі Поттер”. Саме тому й моя книжка розповідає про чарівників. Вони також діти, тому мають схожі з нами клопоти та навіть уроки. Я навіть трохи розгубилася, коли зрозуміла, що треба описати ці заняття. Не знала, що й робити. А потім заплющила очі й уявила, що все це відбувається насправді — то воно саме якось і придумалося. Я просто записала потім.

Не менше клопоту мала письменниця й з казковими іменами. Розповідає, що спершу хотіла назвати всіх героїв звичними українськими, а потім вирішила пошукати щось оригінальне. Допоміг у цьому... інтернет. Саме в глобальній мережі й “живуть” імена казкових героїв.

— Проте одному персонажу жодне знайдене ім’я не підходило, — зізнається Юля. — Тоді довелося його вигадати. Так і з’явилося — Мамона.

Першим Юлиним читачем стала бабуся. Саме від неї юна письменниця й почула перші позитивні відгуки про книгу. А згодом вирішила ще й власноруч створити ілюстрації до неї. Каже, це було нескладно, адже дівчинка ще й займається у художній школі.

— Хотілося б книжку видати, щоб її й інші діти могли прочитати, щоб їм було цікаво, — каже рівненська казкарка. — Але спершу її треба трошки допрацювати, як каже мама. Цим і займусь на літніх канікулах. А поки пишу невеликі оповідання, які пояснюють, чому у світі щось саме так, а не інакше. Так, маю власну версію, чому качка плаває, чого у верблюда горб.

У майбутньому Юля хоче стати програмістом, каже, що така професія дозволить робити відразу три справи, які їй подобаються: писати казки, малювати персонажів й оживляти їх у власних комп’ютерних іграх.

Частий гість за пультом “Найрозумніший"
Перед тим, як наважитися відправити заявку на участь у телевізійному шоу міжнародного рівня "Найрозумніший", дев’ятикласник НВК "Рівненський обласний інтернат" Віталій ПАВЛОВ довго готувався. Ні хлопець, ні його батьки не вірили, що можна опинитися серед щасливчиків-учасників програми, яка вже стільки років тримається на піку успіху.

— Батьки дуже допомагали мені готуватися, мама приносила книги з бібліотеки, а тато залюбки зі мною займався, — розповідає Віталій. — Лише за два тижні після подачі заявки “озвався” мобільний: це був перший тур телефонного відбору. Ми говорили, мабуть, хвилин сорок. Мене розпитували про улюблені заняття, чим захоплююсь, які книги читаю. А вже затим задали 15 загальних питань. На кожне давали чотири варіанти відповідей, але жодного разу не сказали, правильно відповів чи ні. До речі, ніхто не гарантує другого дзвінка. Удруге телефонують лише тоді, коли ти проходиш у наступний тур. Він — складніший, та й чекати на нього довше — тижні три-чотири. Тут знову ж в телефонному режимі треба відповісти на 30 запитань. Вони дуже важкі! Тут, якщо хоч на десять правильно вдалося відповісти, то це супер! Це не просто шкільна програма, а ще трошки більше. Наприклад, якщо відповідаєш у вересні, то краще наперед почитати підручники за другий семестр. І знову треба чекати дзвінка...

Проте, незважаючи на всі побоювання, і третій дзвінок пролунав. Організатори наголосили, які теми слід “підтягнути” та попросили визначитися зі спецтемою для третього раунду.

— Якщо все гаразд, то після телефонного відбору отримуєш на електронну адресу перелік зі 120 тем. Їх надсилають усім учасникам. Треба вибрати п’ять й відправити назад. Також можна додати свою тему, і якщо вона влаштує організаторів, її можуть прийняти. Вперше я вибрав тему “Північний Льодовитий океан”. Вона ж мені залишилася й на другу гру, бо її ніхто не використав. Далі темою був “Сергій Корольов” і “Меркурій”, — відкриває таємниці Віталій.

На запис програми рівнянин вирушив до Москви з татом. Розповідає, що першого ж дня по приїзді на учасників чекає репетиція, а вже після неї — вільний час. Саме під час нього з татом та друзями гуляли Москвою.

— Зйомки починаються з самого ранку другого дня, годині о дев’ятій, — веде далі Віталій. - Запис триває три-чотири години. Можливі різноманітні паузи: здебільшого технічні, або режисери когось з глядачів попросять пересісти. Також може бути пауза на чай — Тіна періодично просить. А так гра триває, як і на екрані. Та й Тіна дуже приємна, не зіркова. Вона з усіма спілкується, підтримує, жартує. Це дуже приємно, бо всі знаємо, що у неї графік дуже напружений.

Подружитися з однолітками, котрі також “штурмують” “Найрозумнішого”, вдається ще у поїзді, зізнається Віталій. Адже дорога довга, та й учасників з України їде чимало.

— Гра дуже зближує, ми підтримуємо один одного, навіть іноді підказуємо під час гри. Та й після гри підтримуємо зв’язок. Так тепер у мене є друзі у Таганрозі, Кривому Розі, Севастополі та Гадячі на Полтавщині.

Віталій вже встиг відіграти чотири гри шоу. Нині він дійсний член клубу “Найрозумніший”, тобто серед тих, хто хоч раз потрапляв у півфінальні ігри. Найяскравіше за цей час пам’ятає емоційний вибух, коли пройшов у друге коло змагань, та напруження, коли від відповіді ще одного учасника залежало, хто з них двох пройде у третій тур.

— Звісно, шкода, коли не проходиш далі, але знаєш, що програв сильним суперникам. Та й саме відчуття, що ти вже потрапив сюди — ні з чим не порівняєш. А взагалі українські діти мріють про власну інтелектуальну гру у будь-якому форматі. Участь у цьому проекті дала можливість познайомитись з процесом зйомок телепередач, але найголовніше — це впевненість у своїх силах і бажання грати далі. Адже отримати нарешті статуетку бабака (бабак (сурок) — своєрідний трофей для переможців гри — авт.) дуже хочеться, — сміється Віталій.

Проте участь у такому масштабному проекті — це не завжди приємно. Адже підготовка забирає чимало часу. Проте, каже Віталій, з будь-якої ситуації є вихід. Так і тут, вони з мамою розробили свій графік підготовок — лише до обіду. Інший час Віталій проводить на власний розсуд. Та й вихвалятися своїми досягненнями Віталій не звик, адже вже відчув, як це — коли тобі заздрять:

— Це здебільшого ті, які самі не можуть пройти у гру чи навіть не хочуть цього, а просто намагаються показати свою перевагу іншим способом. Але я не зважаю, врешті це їх особиста справа.